левый узор
 
19-01-2015-

26 грудня 2012 року в Святогірському історико-архітектурному заповіднику під час проведення конференції «Сібільовські читання 2014» відбулась презентація щойно виданого збірника наукових праць «Святогірський альманах 2014», підготовленого до друку видавництвом «Донбас» і ТОВ «Ваш імідж».


https://drive.google.com/file/d/0B9LJLjCjxd4xRDEtSTdub0liVVE/view?usp=sharing

 

 




 

 
ЗНАМЕНИЕ В ПЕЧЕРСКОМ МОНАСТЫРЕ 11.02.1110 г.

ЗНАМЕНИЕ В ПЕЧЕРСКОМ МОНАСТЫРЕ 11.02.1110 г.
(к вопросу об исследовании летописного текста о знамении и его значении)


В 2014 году исполняется 900 лет как почил самый известный летописец Киевской Руси, печерский монах Нестор. Количество трудов,  посвященных  его Повести временных лет трудно подсчитать. И вместе с тем, остаются ещё   некоторые  эпизоды в летописи, которые вызывают различные суждения до настоящего времени. Это относится к  завершающему летопись рассказу 1110 года о явлении огненного столба в Печерском монастыре и последовавшему за этим победоносному походу на половцев. Этим же эпизодом начинается  текст сакрального характера на тему ангелов и их роли в исторических судьбах народов и  личностей (т.н.«учение об ангелах») [11,261-264;268-273]. Автор летописи последовательно проводит мысль о существовании различных видов ангельского чина, приставленных ко всему сущему на Земле. В качестве примера летописец приводит библейский сюжет о выводе Моисеем евреев из Египта и ангельском сопровождении  в образе огненного столба. Указанный пример следует по тексту летописи после сообщения о явлении огненного столба в Киево-Печерском монастыре 11 февраля 1110 г. в 1 час ночи над трапезной, который затем последовательно переместился на «гроб Феодосия» и на восток [11,261]. Здесь же следует пояснение летописца, что ангел в образе огненного столба предвещает военный поход на иноплеменников-половцев.  Лаврентьевская летопись, которая по заключению А. А. Шахматова является древнейшим сохранившимся сводом, ограничивается этим примером и на этом заканчивает сакральную часть текста. Далее  следует приписка игумена Михайловского Выдубецкого монастыря Сильвестра о его авторстве в составлении летописи в княжение Владимира Мономаха в Киеве в 1116 г. [12, 286]. Ипатьевский список не знает разрыва в повествовании статьи 1110 года и продолжает сакральный текст той же смысловой направленности. Летописец обращается к фигуре полководца Александра Македонского, историческим судьбам персов и евреев, к которым приставлен чин архангелов – Михаила и Гавриила [11,263]. Здесь же проводится параллель с русскими князьями, которые также имеют покровительство ангелов, о чём красноречиво засвидетельствовало явление огненного столба в Киево-Печерском монастыре. Летописец  указывает, что бог вложил Владимиру Мономаху мысль о походе и тот побудил Святополка Киевского собрать объединённую дружину князей русских ранней весной 1111 г.  Вопрос о единстве текстов сакрального характера (учение обангелах) с рассказом о самом походе был рассмотрен еще К.Н.Бестужевым-Рюминым в сер. ХIХ в.: «Видение столпа огненного над Печерским монастырем, объясненное явлением ангелов, тоже записано, вероятно, в Печерском монастыре… С ним находится в тесной связи рассказ о походе князей на половцев 6619 г. и о помощи, чудесно оказанной ангелами… Это едва ли не одно и тоже сказание: там предвещение, здесь исполнение, и тут и там обилие текстов, показывающих вмешательство ангелов» [2,14-15]. В этом отрывке содержатся два принципиально важных вывода:1) рассказ о походе 1111 г. составляет единое произведение с «учением об ангелах», начиная с явления огненного столпа; 2) летописный рассказ написан в Печерском монастыре летописцем – свидетелем явления огненного столба. Здесь же автор делает вывод, что рассказ об огненном столбе и походе 1111 г. мог быть привнесен в летопись как самостоятельный источник, который  существовал во время составления Повести временных лет отдельным произведением  [2,48].
Сакральный текст летописца в статьях 1110-1111 гг. подвергся текстологическому анализу, в связи с тем, что текст « учения об ангелах» в незаконченном виде завершает «Повесть временных лет» (ПВЛ) в Лаврентьевской летописи 1377 г. и других списках Лаврентьевской группы. Академик А.А. Шахматов  делает вывод о структурном составе летописных сводов, их различных источниках и трех редакциях ПВЛ, первая из которых принадлежала перу Нестора-летописца, была написана ок.1113 г. и до нас не дошла, вторая – отредактирована игуменом Выдубецкого Михайловского монастыря Сильвестром в 1116 г. и сохранилась в Лаврентьевской летописи. Третья редакция ПВЛ сохранилась в составе Ипатьевского свода, продолжила сакральный текст «учения об ангелах» Сильвестровской (2-й) редакции с переходом в описание объединенного похода древнерусских князей на половцевв 1111 г. и доводит текст ПВЛ до 1118 года [14;15].Выводы А.А. Шахматова в целом были приняты исторической наукой и заставили обратить внимание на соответствие летописных свидетельств по указанным эпизодам с другими источниками, в частности жизнеописаниями печерских монахов в ХІ-ХІІ вв., собранных в Киево-Печерском Патерике. Исследователи 2-й половины ХХ в. пытаются выделить в тексте религиозного содержания не один, а два, иногда три информационных слоя, накладывающихся один на другой в результате переработки текста разными авторами. Безусловным шагом вперед в  исследовании сакральных летописных текстов являются работы академика Д.С. Лихачева[8;9]. Новым в методологии изучения этих текстов стало внедрение герменевтических основ анализа (правильного понимания текстов). На современном этапе этот подход активно использует И.Н. Данилевский и его последователи [3;5]. По существу речь идет о специальной культурологической интерпретации летописного текста с выявлением нового уровня (слоев) информации: «Лишь через анализ сакральных текстов… можно выйти на более глубокое понимание описаний событий, оставленных летописцем», - подчеркивает И.Н. Данилевский [3,139]. Добавим, что такой подход позволяет подобрать ключ к восстановлению (реконструкции) сюжетов, исчезнувших или измененных в результате позднейшего вмешательства других авторов. Применение такого подхода к анализу сакральных текстов  1110 -1111годов по Ипатьевскому списку дали неожиданные результаты. Так, текст о знамении огненного столба 11 февраля 1110 года в Печерском монастыре традиционно интерпретировался как провиденциальный сюжет, относящийся к походу 1111 года и особой роли в нем Владимира Мономаха как князя-победителя. Источниковедческий анализ проведенный исследователем Ю.А. Артамоновым привёл учёного к выводу, что в первоначальном тексте летописи сюжет об огненном столбе находился не в статье 1110 г., а в рассказе о закладке Златоверхого собора архистратига Михаила Святополком Изяславичем в 1108 г. [1]. Приведем некоторые собственные суждения по этому поводу. В исследовании Ю.А. Артамонова проводится параллель с текстом сказаний о Феодосии Печерском [6,20-51], тогда как более обосновано сравнение текста о знамении огненного столба с почти аналогичным текстом в Киево-Печерском патерике, помещенным в рассказе о житии Пимена многоболезного [6,138-142]. Автор  рассказа о Пимене несомненно использовал  печерскую летопись, а также свидетельства прп. Нестора о черноризцах Печерских. Детали в описании жития Пимена и явлении огненных столбов в день его кончины заставляют предположить, что  автор текста  был очевидцем описанных событий в феврале 1110г. В исторической науке утвердилась точка зрения, что кончина Пимена многоболезного, описанная в патерике и летописное известие об огненном столбе произошли в один и тот же день – 11.02.1110 г.[4,61]. В этой связи важной представляется оценка явления огненного столба составителем патерика и  автором  летописи.  В издании   Патерика 1991 г. содержится  интересующий нас текст с исключением ссылки на летописный источник, поэтому  обратимся ко 2-й (кассиановской) редакции  Патерика ХV в.: «Во время же представления его (Пимена – В.Д.) явилось три столпа над алтарем и оттуда на верх церкви перешли. О них сказано в летописи. Господь же ведает – ради ли этого блаженного было там знамение или иное что хотел он обозначить этим» [7].Разночтения в тексте об огненных столбах в Патерике и  поздних редакциях очевидны. Главное отличие - в оценке явления. Игумен Сильвестр и «летописец» Ипатьевского списка увидели в явлении огненного столба предзнаменование похода на половцев в 1111 году и Владимира Мономаха – избранником небесных сил, призванным возглавить поход. Автор жития Пимена и печерский летописец «не усмотрели» в знамении свидетельства будущего похода под предводительством Владимира Мономаха, а высказали сомнение относительно его значения: «Господь же ведает - ради этого блаженного было там знамение или иное что хотел он обозначить этим». Можно предположить, что при составлении жития Пимена, автор имел уже несколько источников, противоречащих друг другу в отношении оценки знамения огненного столба. Скорее всего Печерская летопись (1-я редакция ПВЛ ) не связывала это знамение с выбором Владимира Мономаха как лидера и организатора похода. В период 1110-1111 гг. в Киево-Печерском монастыре в чести был другой ктитор – Великий князь Киевский Святополк Изяславич, укрепивший свою связь с монастырем активным участием в храмостроительстве, личным участием в канонизации пр. Феодосия (1108г.),  обеспечением автономии в управлении обителью. О степени близости Святополка к монастырю свидетельствует запись летописца под 1107 годом, когда после победы над половцами пришел Святополк на Успение Пресвятой Богородицы в Печерский монастырь и братия его чествовала с радостью великой. И обычай имел такой Святополк: когда шел на войну или куда-нибудь, то поклоняется гробу Феодосиеву и молитву возьмёт у игумена и тогда отправляется в путь [11,258]. Эти  особые взаимоотношения подтверждает и Киево-Печерский патерик в житии «Прохора лебедника» [6,119-123]. Указанный рассказ помогает ответить на многие вопросу по поводу  знамения в Печерском монастыре в феврале 1110 г. По тексту жития Прохора, вначале жестокий и жадный Святополк, запятнавший себя историей с ослеплением Василька, князя Терембовльского и сговором с торговцами и ростовщиками киевскими в монопольной продаже соли, вступает в конфликт с Печерским монастырем,  сосредоточившим значительные запасы соли. Святополк изымает соль у монастыря, игумена отправляет в ссылку, но вся соль у него превращается в пепел. «Поразившись такому чуду и покаявшись в грехах перед Прохором и игуменом монастыря», – как пишется в Патерике, - Святополк устанавливает особые отношения с Прохором, который  становится его духовником. В житии Прохора приводится следующий рассказ: «Если я, – говорит князь, – по воле Божьей прежде тебя отойду от этого мира, ты своими руками положи меня в гроб…,если же ты преставишься прежде меня, я своими руками внесу тебя в пещеру…»[6,122-123]. После этого прошло много лет, – свидетельствует автор жития Прохора, – и когда однажды князь находился в походе против половцев, Прохор занемог и предчувствуя свою кончину послал за ним сословами: «Ожидаю твоего прихода. Если же ты замедлишь и я отойду без тебя, то не моя будет вина, и поход закончится не так, какесли бы ты пришёл ко мне» [6,123]. По другой редакции Патерика, слова преподобного Прохора имели более  провиденциальный характер: « Я только ожидаю твоего прихода, и если помедлишь, я отойду; и не опасайся – война окажется для тебя успешной, если ты придёшь ко мне [7]. Получив эту весть, Святополк немедленно оставил войско и поспешил к блаженному. Во 2-й  редакции Патерика говорится, что Святополк не оставил войско, а «распустил воинов» и поспешил в монастырь к занемогшему Прохору. Получив наставления, благословение и отпущение грехов от преподобного, Святополк собственноручно похоронил почившего Прохора в пещере. После погребения, указывает автор жития, Святополк возвратился к войску (во 2-й редакции - «пошел на войну»), продолжая поход, одержал полную победу над врагами, покорил себе «Половецкие области» и много пленных привел в свою землю. Это и была победа, дарованная Богом русской земле по предсказанию и молитве преподобного Прохора, подчеркивается в Житии. Таким образом, в Патерике чётко указано, что громкая победа над половцами и покорение их земель Святополком произошло уже после кончины пр. Прохора и именно  Прохор предсказал великую победу киевскому князю Святополку Изяславичу. Возникает естественный вопрос: какую победу и когда одержал Святополк над половцами на их земле, вернувшись с большим полоном. Часть исследователей относит это событие к 1103 году, когда была одержана победа объединенных сил русских князей над приднепровскими половцами в урочище Сутень [7;10,170].Другие авторы более вероятной считают победу над половцами, одержанную в 1107 году и соответственно этим годом датируют кончину Прохора  [4,62]. Однако, ни та, ни другая даты не могут быть приняты без возражения из-за несоответствия текста Патерика тексту летописи. Так, победа над половцами в глубине половецких степей была одержана в 1103 г., 1109 г.,  1111 г.  Святополк принимал участие в походах 1103 г. и 1111 г.  Отдание приоритета походу 1103 г. над  походом 1111 г. противоречит сообщению автора  Жития Прохора – лебедника,  что его болезнь и кончина случилась через много лет после договора со Святополком о захоронении того, кто первый умрет. Самой ранней датой,  когда мог состояться этот договор между Прохором и Святополком, после истории с ослеплением Василька и попытки нажиться на спекуляции солью - это 1099-1100 г. В этом случае, между «договором» и походом 1103 г. на половцев промежуток в 3-4 года,  что явно противоречит тексту Патерика, что Прохор прожил после этого разговора еще «много лет в непорочном житии и суровых подвигах ». Кроме того, выше уже подчёркивалось, что победа над половцами была одержана после погребения пр. Прохора, который предрекал победу над половцами при условии прекращения уже начавшегося военного похода, что никак не соответствует тексту летописных статей 1102 – 1103 годов, зато находит подтверждение в статьях 1110 – 1111 гг. Сторонники датировки победоносного похода на половцев и соответственно кончины пр. Прохора в 1107 г. опираются на идентичность текста в заключительной части «Жития Прохора» и летописной статьи 1107 г. Ипатьевского списка. Здесь говорится, что Святополк пришел в Печерский монастырь после победы над половцами на реке Суле  и ввел обычай каждый раз перед войной приходить в монастырь для молитвы перед образом Пресвятой Богородицы и гробом Феодосиевым. Однако, при этом не обращается внимание на тот факт, что в тексте летописи упомянут только Феодосий, тогда как в Патерике, кроме Феодосия, указаны имена Антония и Прохора, захороненных  в пещере. Но главное расхождение в тексте летописи и Патерика в последовательности событий и оценке характера похода. Патерик сообщает, что Святополк вернулся с полпути похода на половцев к умирающему Прохору для исполнения клятвы и только потом, захоронив преподобного, пошел на войну и одержал победу на половецких землях и освободил Русь от «поганых». Этому никак не соответствует описание похода русских князей, вышедших навстречу напавшим на переяславские земли половцев в 1107 г., и указание этой статьи на приход Святополка в Печерский монастырь уже после разгрома половцев. Кроме того, в летописных статьях 1103г. и 1107г. нет и намёка на прекращение военных походов и возврат князей домой с полпути. Только один раз летопись прямо указывает на возврат князей с дружинами во время похода в половецкую землю – в статье 1110 г.:«В год 6618 (1110 г.) весной пошли на половцев Святополк, и Владимир, и Давид. И дойдя до Воиня, возвратились» [11,260].О  причинах  возврата  войска  в летописи не сообщается, хотя у В.Н. Татищева написано, что во время похода ударил мороз и случился падеж коней [13,126]. Совершенно очевидно, что неудачный поход весны 1110 г. был возобновлен весной 1111 г. и закончился знаменитой победой в половецких землях с захватом большого полона. Именно этот поход 1110 – 1111 гг.,имел ввиду составитель Жития о Прохоре - лебеднике. Тогда и возврат Святополка в Киев, во время похода на половцев, к занемогшему Прохору находит своё подтверждение в летописном рассказе 1110 г.
Таким образом, уже в древнерусских источниках  имеются разные интерпретации  незавершённого рассказа ПВЛ  о знамении огненного столба в Печерском монастыре 11 февраля 1110 года.  Утвердившаяся версия о ангельском предзнаменовании  будущего победоносного похода  древнерусских дружин во главе с переяславским князем Владимиром (Мономахом) в половецкую степь подвергается  анализу по причине противоречия другим историческим источникам, в частности свидетельствам Киево-Печерского патерика. Незавершенность «благочестивых рассуждений», вызванных явлением огненного столба, в статье 1110 г. в Лаврентьевском списке объясняется тем, что первоначальный текст (1-я редакция ПВЛ) Нестора-летописца вообще не связывал это знамение  с походом на половцев под предводительством князя Владимира (Мономаха), а если и связывал, то с Великим Киевским князем  Святополком Изяславичем. Завершающие статьи Повести временных лет  Нестора – летописца были кардинально переделаны игуменом Выдубецкого монастыря Сильвестром. Последний,  выполняя волю Владимира Мономаха включил  сакральный текст учения об ангелах из другого источника  до эпизода с Александром Македонским, и указал, что ему ведомо о будущем победоносном походе в сопровождении ангельских сил. Появление 3-ей редакции ПВЛ, как продолжение Сильвестровского летописного свода, было вызвано реализацией  задачи, которую поставили  Мономаховичи  - обоснования законности их вступления на Киевский стол и богоизбранности Владимира Мономаха и его наследников для освобождения от половецкой угрозы.


Литература
1. Артамонов Ю.А. Статья 6618 г. Повести временных лет обогненных столбах и ее литературные источники. //Источниковедение и компаративный метод в гуманитарном знании.Тезисы докладов и сообщений научной конференции. - М., 1996 // websit:http//liber.rsuh.ru/
2. Бестужев - Рюмин К.Н. О составе русских летописей до конца
ХIV в. – СПб: Тип. Траншиля, 1868.
3. Данилевский И.Н. Повесть временных лет.: Герменевтические
основы источниковедения летописных текстов. – М.: Аспект Пресс, 2004.
4. Дива печерЛаврських.- К:«Akademia»,1997.
5. Ивков Д.Э. Концепция отечественной истории в русских
летописных памятниках ХIV-ХV в.в. Автор.дис. к. и. н. СПб,2009.
6. Киево-Печерский патерик – К: Либидь, 1991.
7. Киево-Печерский патерик. 2-я Кассиановская редакция XVв.
Публикации ИРЛИ РАН. 2009 //htpp//www.pushkinskidom.ru/defolt.
asp?tabid=4945
8. Лихачёв Д.С. Величие древнерусской литературы // Памятники
литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI- н XII
вв.- М. : Художественная литература, 1975.
9. Лихачев Д.С. .Великое наследие. Классические произведения
литературы Древней Руси.2009.//www.infoliolib.info/lihochov/greet4-
2html/
10. Макарий( Булгаков ) История Русской церкви. Кн. 2. – М.:изд.
Свято – Преображенского Валаамского монастыря, 1995.
11. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), изд. II, т.2. Ипатьевская летопись.- Спб: тип. М.А. Александрова, 1908.
12. ПСРЛ, т.І. Лаврентьевская летопись. Вып. 1. Повесть временных
лет. Изд. ІІ. –Ленинград, 1926.
13. Татищев В.Н. История Российская, т.1. – М - Л, АН СССР, 1962.
14. Шахматов А.А. «Разыскания о древнейших русских летописных
сводах» - Спб, 1908.
15. Шахматов А.А. «Повесть временных лет» Изд. Импер. Археогр.
Комис. – Пг.: Тип. Орлова, 1916.




 
Вийшов з друку науковий збірник Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції «Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні»

Вийшов з друку науковий збірник  Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції «Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні», що відбулася 25-26 вересня 2014 року у м.Святогірську Донецької обл. (Див.розділ сайту «Наші публікації»)

Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні. Науковий збірник. Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої   10 річниці надання Свято-Успенському монастирю статусу Лаври (2004), 170 - річчю відновлення Святогірського Успенського монастиря (1844), 80-річчю створення краєзнавчого музею М.В.Сібільовим у Святогірську. 25-26 вересня 2014 року, м.Святогірськ Донецької обл..Упоряд.В.М.Дєдов.- Донецьк:ТОВ «Східний видавничий дім», 2014.-  246с.,іл.



У науковому збірнику вміщено статті та повідомлення учасників II Всеукраїнської науково-практичної конференції «Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні», що відбулася 25-26 вересня 2014 року у м.Святогірську Донецької області. Тематика і зміст доповідей присвячені актуальним питанням збереження, охорони, використання, реставрації як нерухомих об’єктів культурної спадщини в Україні, так і рухомих пам’ятників історії і культури у різних регіонах України.

 




 

 
Вийшов з друку збірник наукових праць «СВЯТОГІР’Я В ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА»

Вийшов з друку збірник  наукових праць «СВЯТОГІР’Я В ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА»  (до 415 річниці заснування фортеці Цареборисів). У збірці представлені історичні дослідження  науковців КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник»,  інших музейних і наукових установ Донецької і Харківської областей (див. в розділі сайту «Наші публікації»)

СВЯТОГІР’Я В ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА:Збірка наукових праць (до 415 річниці заснування фортеці Цареборисів). - Святогірськ: КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську». - Донецьк:ПП «ВД «Кальміус»,2014.-112с.



У збірці представлені історичні дослідження останнього часу науковців КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник»,  інших музейних і наукових установ Донецької і Харківської областей за темою «Святогір’я в історії козацтва». Висвітлюються актуальні питання історії козацького руху  на теренах Слобідської України, зокрема в Святогірському історичному ареалі. Частина робіт  присвячена  перший фортеці на теренах Слобідської України – м. Цареборисову в зв’язку з 415 річницею заснування міста.

 




 

 
Текст доповіді на науковій конференції «XVIII Слобожанські читання»

Текст  доповіді на науковій конференції «XVIII Слобожанські читання»

Дєдов В.М.

ДЖЕРЕЛА ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ


Проблема збереження історико-культурної спадщини в Україні, зокрема пам’яток архітектури і містобудування, має вже свою певну історію. Вперше інтерес до історичного минулого та старожитностей провінціальних губерній Російської імперії  фіксується на державному рівні вже на початку XIX ст. Одним з основних джерел для дослідження питання є матеріали архівної справи під назвою «Справа з рапортами про наявність у повітах Харківської губернії пам’ятників старожитності, 1828 р.», що зберігається у фондах Харківського обласного державного архіву [3]. У складі  справи серед іншого містяться  документи:
1. Циркуляр Міністерства внутрішніх справ (МВС) Російської імперії від 31.12.1826 р. про доручення збору по всіх губерніях свідчень про залишки стародавніх споруд і положення про їх збереження [3, л.1-1об.].
2. Рапорт Ізюмського земського справника Слободсько-Українському губернатору В.С.Муратову про  виконання розпорядження щодо збереження споруд Святогірського монастиря і можливості отримання історичних відомостей про ці споруди  з Білгородської воєводської канцелярії і Білгородської духовної консисторії (від 29 липня 1827 р.) [3, л.41-41об.].
3. Записка Ізюмського справника «Про залишки давніх укріплень Української лінії і Святогірського Успенського монастиря» [3, л.42-46 об.].
4. Лист Департамента державного господарства і публічних будівель МВС  Слобідсько-Українському губернатору відносно отриманих матеріалів від капітана Тихоцького про історичні відомості і малюнок Святогірського монастиря [3, л.57-59].
5. Лист Слобідсько-Українського губернатора у МВС з висновком про цінність і необхідність особливої уваги до споруд Святогірського монастиря [3,л.65-65об.].
6. Історична записка І.Я.Тихоцького з м.Ізюма про Святогірський монастир  (направлена на адресу Слобідсько-Українського губернатора на вимогу Департаменту державного господарства і публічних споруд МВС) [3, л.94-98об.].
7. Листи-рапорти (1828 р.) на адресу Слобідсько-Українського губернатора  від єпископа Слобідсько-Українського Віталія, Київського митрополита Євгенія, Курської консисторії та інших церковних інституцій щодо наявності історичних документів і описів в архівах єпархій і Київської митрополії по Святогірському Успенському монастирю [3, л.109-113, 127, 144, 156-159].
8. Матеріали по відрядженню до Святогірського монастиря у маєтності Енгельгардта В.В. архітектора Харківського університету Д.Калашникова і звіти по результатам досліджень давніх монастирських споруд [3, л.115-155].
В циркулярі МВС за підписом управляючого В.Ланского і директора департаменту державного господарства і публічних споруд С.Джунковського повідомлялося, що на підставі Височайшого доручення його Імператорської величності ставиться завдання виявити стародавні будівлі та пам'ятки на території всієї держави, зафіксувати їх і не дозволяти знищувати. При цьому ставилася ціль знайти в архівах історичні відомості про виявлені стародавні споруди і забезпечити їх фіксацію в автентичному стані.
Вперше у вивченні архітектурних споруд були запропоновані принципи наукової методики дослідження нерухомих пам'яток матеріальної культури:
а) пошук історичних свідчень про час і авторство стародавніх споруд, історичні умови їх виникнення, які підтверджені документами;
б) організація натурних досліджень історичних споруд з зняттям планів і фасадів;
в) виявлення стилістичних ознак і особливостей в побудові архітектурних споруд, встановлення історичної та мистецької цінностей;
г) визначення технічного стану споруд і можливостей їх підтримки і збереження без зміни планів і фасадів.
Організація виконання циркуляру на території Слобідської України, в тому числі закритого на той час Святогірського Успенського монастиря, була доручена Слобідсько-Українському губернатору і повітовому керівництву на місцях. На початку діяльності по виявленню давніх укріплень, споруд, замків, фортець основна робота проводилася безпосередньо на місцях, силами повітового керівництва. В результаті  була складена записка щодо наявності всіх тих споруд, що підпадають під дію циркуляру. У записці ізюмського справника, майора Мінченко приведений стислий опис перших укріплених міст Маяки, Цареборисів, фортець Української лінії, Святогірського монастиря. Історичні відомості про останній були приведені з Синодика Святогірського монастиря 1710р. Окремо були складені історичні записки по укріпленням м.Ізюма, Преображенському собору в Ізюмі, Старохарківського (Куряжського) Преображенського монастиря [3,л.73- 78; 128-128об].
Там також наведений зміст документа про дату заснування церкви в 1680 р. [3, л.73- 78].
Але надані матеріали ні за повнотою, ні за формою не влаштовували Департамент державного господарства МВС. Крім власне описів необхідно було скласти креслення в масштабі та замальовки пам’ятки. З цього приводу було направлено додаткове роз’яснення на ім’я Слобідсько-Українського губернатора [3, л.57-59]. На другому етапі виконання циркуляру МВС у 1827 р. був залучений до справи краєзнавець з м.Ізюма, член Харківського історико-філологічного товариства І.Я.Тихоцький. Останній, в березні 1827 року підготував довідку  про історичне минуле Святогірського монастиря, висунув гіпотезу про виникнення Святогірських печер за часів давньоруської держави, зробив опис печер і пообіцяв скласти інструментальний план і малюнок для Департаменту МВС [3, с.94-98об.]. Авторству І.Я.Тихоцького належить і перший відомий дослідникам опис найдавнішої святогірської пам’ятки – комплексу печерних споруд в крейдяній скелі на початку XIX ст. В цьому документі міститься також  згадка про завалену печеру, яка в подальшому була відкрита і освячена у 1846 році преосвященним єпископом Харківським Інокентієм (Борисовим) на честь прп. Антонія і Феодосія Печерських. Цей опис зберігся в Центральному історичному архіві м.Києва [4].
До виявлення історичного минулого Святогірського Успенського монастиря були залучені й архіви Харківської, Курської та Бєлгородської єпархій, Київської Митрополії. На ім’я Слобідсько-Українського губернатора М.К.Грибовського і віце-губернатора С.Ф.Паскевича надіслали свої розшуки по Святогірському монастирю правлячі архієреї Київської митрополії і тих єпархій, де могли знаходитися архівні матеріали по історії обителі. Так, Київський митрополит Євгеній (Болховітинов) повідомив, що пошуки документів щодо Святогірського монастиря результатів не дали і ця обитель ніколи не входила в юрисдикцію управління Митрополії [3, л.113]. Єпископ Слобідсько-Український і Харківський Віталій (Борисов-Жегачев) направив рапорт за підписом п’яти протоієреїв з описом стану будівель і споруд колишнього Святогірського монастиря [3, л.109-111об]. Зокрема в рапорті наданий такий опис монастиря: «Мурована огорожа монастиря з баштами охоплювала відстань в 110 сажень (234 м.). За огорожею, крім Успенського собору 1698 р. і дзвіниці зі святими вратами, знаходились будинок настоятеля і братії. Келій – 12. Крім цього, було два готельних і два амбарних приміщення. В цей час монастир вже був закритий, а його майно, перш за все, землі (27,9 тис. десятин) і 2120 душ податних селян знаходились у володінні князя В.В.Енгельгардта. Успенський собор був на той час парафіяльною церквою, а будинки монастиря займали священики» [3, л.110-110 об.]. Дуже стислий опис надається  по печерам крейдяної скелі і Миколаївській церкві. Разом з тим, історичних відомостей щодо заснування печерної обителі і її розбудови в рапорті майже нічого не йдеться.
Більш змістовною була відповідь Курського єпископа Володимира (Ужинського) завдяки свідченням колишнього настоятеля Святогірського монастиря архімандрита Феофана (Феодоровського). Так, наприклад, о.Феофан надав історичні відомості про будівництво Успенського собору, інших храмових будівель, історичні кладовища і місця поховань, печерні споруди, в т.ч. ті, які зараз невідомі або зруйновані: «Федор Владимирович Шидловский со старшиною соорудил каменную церковь во имя Успения Пресвятой Богородицы однопрестольную и ограду, а потом онаго монастиря настоятели, радевшие о лучшем состоянии обители, устроили каменную колокольню, братские келии, також кухни и для поклажи всякой рухляди каменные амбары, и ныне в оном монастыре строения имеются все каменные. Сажней в тридцати (64 м.) от монастиря на кладбище бывшим архимандритом Рафаилом Мокренским сооружена церковь деревянная однопрестольная во имя верховних апостолов Петра и Павла, в которой по воскресным дням ранняя литургия бывает.
Примечания достойно то, что только в оном монастыре находится: за десять саженей от церкви Петра и Павла в старину в горе... (далі текст документа частково втрачений. Але за змістом, архімандрит Феофан звертає увагу на вхід в крейдяну скелю, який вів до печерних келій та церкви) ... которой церкви в той же горе деланы, но в каком точно году и кем строєно, неизвестно, а как можно догадать, что прежде население города Изюма, Тору и прочих селений, и когда ... татары кочевали по тем степям, как оные степи состояли за границей и принадлежали к Крыму, монахи в тех келиях жительство имели для укрывательства от татар и в церкви той в горе служили, откуда к реке Донцу и ход за водою земляной оными монахами делан, который и ныне состоит в целом и ходят оным в гору к церкви Божией к священнослужению по праздникам»  Далі архімандрит Феофан наводить точну дату освячення Успенського собору: «1708 года, Мая 20 дня» [3, л.158об.-159].
Але надані матеріали мали суттєвий недолік, в їх складі не було обмірів і графічної фіксації  історичних споруд Святогірського монастиря. І.Я.Тихоцький не зміг виконати обіцянку, бо не мав відповідного інструментарію і фаху. Губернське керівництво вимушене було звернутися з цього приводу до ректора Харківського університету, який коштом казенної палати губернії відрядив досвідченого архітектора Д.Калашникова у розпорядження губернатора для роботи в Святих Горах [3, л.150]. Були виділені відповідні кошти на придбання необхідних матеріалів і інструментарію, на поїздку до колишнього Святогірського монастиря в сумі 55 руб.80 коп., а також на прохання архітектора був виділений помічник [3, л.125,139]. Д.Калашников зробив опис печер, Миколаївської церкви, обміри і плани споруд, замальовки фасадів. На план історичного комплексу Святогірського Успенськорго монастиря було нанесено 11 будівель, серед яких церква Успіння Богородиці, дзвіниця з ворітьми, церква і каплиця Св. Миколая, готель та ін.. З опису архітектора відомо, що під крейдяною скелею знаходилось невелике кладовище, але вже без храму св. ап. Петра і Павла, освяченого в 1763 р. [3, л.151-155]. На жаль, доля цих перших креслень автору невідома. У справі графічні матеріали відсутні, але збереглися описи споруд, зняті обміри, наприклад печер крейдяної скелі [3, л.152-152об.].
Узагальнюючи результати проведених дослідницьких робіт, Слобідсько-Український губернатор направив до столиці. При супроводженні матеріалів до Санкт-Петербургу підкреслювалося, що особливої уваги серед всіх стародавніх споруд, які залишилися в межах губернії, заслуговує Святогірський монастир у маєтності  В.В. Енгельгардта.
Зібрані матеріали про архітектурний комплекс Святогірського монастиря були у скороченому вигляді надруковані у 30-40 рр. XIX ст. у виданнях Міністерства внутрішніх справ, але без додатку креслень і замальовок його об’єктів. У 1831 р. була опублікована історична довідка по Святогірському Успенському монастирю з викладенням версій щодо обставин його заснування [2, с.86-94]. В 1841 році наданий опис печерних споруд і Миколаївської церкви Святогірського монастиря з короткими історичними відомостями про Святі Гори в XVI-XVII ст.[1,с.192-193]. Перша публікація майже повністю аналогічна за текстом історичній записці І.Я.Тихоцького 1827р. В ній автор висловлює свою думку не тільки з приводу історичних умов появи печерних споруд монастиря, але і робить висновки щодо стану збереження історичних об’єктів. Жалкує з приводу знищення у попередні часи історичних споруд і відсутності достеменних свідчень про заснування Святогірського монастиря, автор пише: «В нашествие Батыевы истреблены все пам’ятники нашого великого Отечества, а предки наши,в последующие времена, кажется не думали о сохранении малых, уцелевших остатков, заботясь более о личных выгодах, и, по неведению сами довершали начатое варварами, ни во что не ставя древности, ныне столь уважаемые просвещением и любовью к Отечеству» [2, с.88]. Друга публікація вводить у науковий обіг результати натурних досліджень архітектора Д.Калашникова 1828 року, зокрема надаються розміри печерних споруд, самої крейдяної скелі, Миколаївської церкви.
Таким чином, в 20-рр. XIX ст. в Слобідсько-Українській губернії була проведена на досить високому рівні робота по виявленню і фіксації автентичних нерухомих будівель і споруд, що мають історичне значення. Дослідження були проведені з залученням істориків, архітекторів на основі методики, запропонованої департаментом державного господарства і публічних споруд Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Серед інших, найбільш цінними з історичної і мистецької точки зору були  визнані печери крейдяної скелі і Миколаївська церква Святогірського Успенського монастиря. Результати досліджені були опубліковані в якості перших історичних довідок і обмірів пам’яток архітектури і містобудування  Слобідської України. На основі вказаних досліджень Святогірський монастир був занесений до статистичного списку залишків стародавніх споруд Російської імперії, що підлягають збереженню.

Література і джерела
1. Материалы для статистики Российской империи, издаваемые с высочайшего соизволения при статистическом отделении Совета МВД. – Спб: тип. МВД, 1841. – С.192-193.
2. Об остатках древних зданий по Слободско-Украинской губернии // Журнал Министерства внутренних дел. – кн.V. – Спб,1831. – С.86-94.
3. Харківський обласний державний архів (ХОДА). – Ф. 3. – Оп. 71. – Спр. 371.
4. Центральний державний архів України в Києві (ЦДІА). – Ф.746, од.зб.1069.

 




 

 
Текст доповіді на міжнародній науковій конференції «Краєзнавство і учитель 2014» 28 лютого 2014 р. у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди на тему:

Дєдов Володимир Миколайович
Провідний науковий співробітник КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську», заслужений працівник культури України


Текст доповіді на міжнародній науковій конференції «Краєзнавство і учитель 2014» 28 лютого 2014 р. у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди на тему:

ХАРКІВСЬКІ АРХІЄРЕЇ І ЇХ ПАСТИРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ  З ВІДНОВЛЕННЯ СВЯТОГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ В XIX СТ.


Святогірський монастир, який було закрито в 1787 році внаслідок секуляризації державою церковного майна, знаходився в запустінні майже 60 років. У 20-30 рр. XIX ст. робилися спроби відновити його діяльність. В реєстрі справ монастиря  зафіксовані документи 1836-1837 років під найменуванням «Про відновлення Святогірського закритого гуртожитного чоловічого Успенського монастиря», але на той час позитивного рішення не було отримано [6,л.2об.]. Ідея відновлення монастиря в Святих Горах проголошувалася в проповідях архієпископа Харківського Мелетія (Леонтовича). В 1839 році святитель Мелетій відвідав Святі Гори, справив службу Божу, піднявся на крейдяну скелю і пророкував відкриття тут монастиря найближчим часом [2,с.54-57]. Надія на відновлення обителі з’явилася в 1841 р., коли Святогірський маєток перейшов у спадок  голови Санкт-Петербурзького губернського дворянства О.М.Потьомкіна. Його дружина, Т.Б.Потьомкіна (народжена княгиня Голіцина), висловила свої наміри як можна скоріше відновити обитель в Святих Горах. Обставини відновлення монастиря досить відомі в літературі. Як правило, авторами наводяться свідчення про підготовку офіційного акту від 15 січня 1844 р. про відновлення монастиря, про урочистості освячення монастиря 15 серпня 1844 р. Неодмінно підкреслюється особлива роль Т.Б. Потьомкіної в підготовці відкриття обителі і її вибір Глинської пустині для запозичення Статуту і вирішення питання переходу ченців з цієї пустині в Святі Гори.
Разом з тим, роль Харківської єпархії і її керівництва у справі відновлення обителі мало досліджена. На початку 40-х рр. XIX ст. питання духовного зміцнення пастви хвилювали  преосвященного Інокентія (Борисова), що заступив на Харківську кафедру в грудні 1841 р. Під час відвідування Святих Гір в 1842 р. преосвященний Інокентій звернувся до віруючих: «Що ми бачимо навкруги себе? Бачимо більшою частиною саме руїни, які свідчать про благочестя давніх часів…» [1, с. 51-52]. Свою надію на відродження святої обителі преосвященний Інокентій описав в одному з своїх листів: «Бачу, на мою долю випаде відновлювати монастир. Тільки приїхав до Харкова, назавтра отримав листа з Пітера, від однієї знайомої особи (Т.Б.Потьомкіної – авт.) – відновити Харківський Святогірський монастир, який був в маєтності цієї особи. …» [5, с.374]. Вже в середині 1842 року з’явилися всі підстави очікувати офіційного  відкриття обителі найближчим часом. Неофіційно обитель відновилася ще в 1841 р. З реєстру архівних справ монастиря відомо, що при архієпископі Харківському  Смарагді (Крижановському), в серпні 1841 р. були розпочаті роботи по відновленню підземного ходу в крейдяній скелі. В грудні 1842 р., з благословення архієпископа Інокентія  була видана книга для збору пожертв «на відновлення Святогірського монастиря» [6, л.3]. Іншими джерелами також підтверджується, що неофіційно, в 1842 р. в Святих Горах існував якщо не монастир, то невеличка кількість братії, яка готувала відновлення монастиря. Це стало приводом для  дискусії, що відбулася в 70-х рр. XIX ст. у пресі. Суперечку вирішив племінник Т.Б. Потьомкіної, князь М.М. Голіцин: «Так як  історія відкриття Святогірської пустині мені добре відома, то можу засвідчити, що праві і  «Р.С.» («Русская старина») і П.М.Строєв. Відродження монастиря було вирішено значно раніше офіційного відкриття. Неофіційно він дійсно був відкритий ще в 1842 р., відкриття офіційне відбулося 15 серпня 1844 р.» [5, с.375]. Разом з тим, темпи офіційного оформлення відродження Святогірського монастиря не дуже влаштовували архієпископа Інокентія. В листі до архієпископа Рязанського Гавриіла преосвященний Інокентій пише: «Потьомкіни… щось не починають справи про монастир Святогірський. Чи не відмовилися? Цього було б – жаль. Місце дійсно варте монастиря, і стало б прикрасою цілого краю, в якому невдосталь святині церковної.  Березня 6, 1843 року» [4, с.747].
Через місяць преосвящений Інокентій знов звертає увагу на питання повільності процесу підготовки відкриття монастиря: «Пані  Потьомкіна  знову пише про монастир і необхідність надіслати їй чернетку клопотання в Святий Синод…, з слідуючою  поштою відправлю вказане. Але  дивуюсь  їх скарженню на повільність. Від кого ж залежить справа, як не від них? …» [4, с.750]. Просування справи з  відкриття Святогірської обителі залежало від вирішення питання відведення земель новоствореній обителі, визначення джерел для утримання монастиря, а також підбору настоятеля і статуту. Вирішення цих питань взяли на себе Потьомкіни. Влітку 1842 р.Т.Б.Потьомкіна відвідує  Глинську пустинь,  знайомиться зі статутом і правилами чернечого життя тут, пропонує очолити монастир в Святих Горах ієромонаху Глинської пустині о.Арсенію (Мітрофанову). Преосвященний Інокентій високо оцінив здібності і духовні якості ієромонаха Арсенія  і визнав вибір настоятеля дуже вдалим.
У другій половин 1843 року процес юридичного оформлення відновлення дії Святогірського монастиря прискорився, про що свідчить лист  архієпископа Інокентія: «В середині минулого літа була у нас Тетяна Борисівна і разом з нею відвідали ми Святі Гори, місце  надзвичайне. Справа, що раніше почалася про монастир,  внаслідок цього відвідання швидко просунулася. Зараз вже місяць вона в Святому Синоді і ми вважаємо, що кінець справи ми побачимо на початку нового року … грудень, 14, 1943» » [4, с.751]. 15 січня 1844 року Доповідь Святійшого Синоду про відновлення Святогірського Успенського монастиря була погоджена імператором Миколою I. Вже в квітні 1844 року ченці в кількості 12 чоловік прибули з Глинської пустині у Святі Гори. Архимандрит Арсеній розповідав письменнику А.М.Муравьйову: «… Преосвящений Інокентій…доручив  мені зібрати братію і з нею прийти до Харкова для заселення пустині… зібравши  всю нашу братію перед амвоном своєї Крестової церкви, сказав «… ви йдете обновити сліди давніх  пустиножителів і мучеників Святих гір» [3,с.76-77]. До серпня місяця був проведений великий комплекс робіт по підготовці урочистого відкриття обителі, яке відбулося на престольне свято – Успіння Пресвятої Богородиці – 15 серпня 1844р.
Таким чином, протягом 1842-1843 рр. йшла невтомна робота по відновленню Святогірської обителі. Основна роль у відкритті обителі належала  Потьомкіним. Разом з тим, підготовка відкриття Святогірського монастиря була визначена і активним  сприянням процесу відновлення Святогірської пустині Харківською єпархією і її керівництвом, перш за все преосвященними Мелетієм (Леонтовичем) та Інокентієм (Борисовим). За їх благословенням ще в грудні 1841 року фактично розпочалися роботи по відновленню історичних пам’яток обителі (печерних споруд в крейдяній скелі). В 1842 році активізувався процес збору коштів на відновлення монастиря. Преосвященним Інокентієм прискорювалися темпи юридичного оформлення відкриття обителі і забезпечувалося  документальне супроводження його в Святому Синоді.

Література


1. Иннокентий (Борисов) Поучения, произнесенные преосвященным Иннокентием в Святогорской Успенской общежительной пустыни // Святогорская Успенская общежительная пустынь. – М.: Тип. Бахметьева, 1868. – Переиздание Святогорской пустыни, 1994. – С. 51-85.
2. Кулжинский Г. Святогорская общежительная Успенская пустынь в Харьковской епархии // Г.Кулжинский. – Изд.II. – Харків: Тип. Окружного штаба, 1884. – Переиздание Святогорской пустыни. – 118 с.
3. Муравьев А.Н. Святые Горы // А.Н. Муравьев; [сост. В.Н.Дедов]. – Донецк: Донбасс, 2010. – С.29-131. – (Серия. Писатели XIX века о Святых Горах).
4. Письма архиепископа Херсонского и Таврического Иннокентия к Гавриилу архиепископу Рязанскому, 1843г. // Записки императорского Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1886. – Т. 14. – С.719-776.
5.Иннокентий, архиепископ Херсонский и Таврический (1800-1857) // Русская старина. Ежемесячное историческое издание. – Спб., 1878. – т. ХХІІІ. – С. 367-398.
6. Центральний державний історичний архів в м. Києві (ЦДІА України). – Ф.910, оп.1, спр. 2.

 




 

 
«Святогірський альманах 2013»

«Святогірський альманах 2013»

 





 

 
Дедов В.Н. Реставрация памятников Святогорского Успенского монастыря во второй половине XX в.

Дедов В.Н.

Реставрация памятников Святогорского Успенского монастыря во второй половине XX в.

 

Для чтения кликните на название или на картинку!

 




 

 
Текст доповіді В.М.Дєдова на міждународній науковій конференції «XVII Слобожанські читання» в м.Харкові

 

В.Н. Дедов

Святые Горы  как  историко - культурный ареал Украины


Удивительно живописная местность, известная  с начала  XVI века  под наименованием  Святые Горы, протянулась вдоль меловых холмов правого берега реки Северский Донец в пределах современной Донецкой области. Уникальный природный ландшафт Святогорья получил в 1997 году статус национального природного парка, площадь которого определена в 40 тыс. га земель природно-заповедного фонда (ил.1).

Святогорский природный оазис на границе степной и лесостепной зон Донецкого бассейна имеет еще одну отличительную особенность – здесь сконцентрировано культурное наследие практически всех исторических эпох и многих  этнокультурных общностей. Стоянки и мастерские древнего человека, курганы и поселения эпохи меди-бронзы, скифо-сарматские и славянские памятники археологии, средневековые городища времен Хазарского каганата и Золотой орды, казацкие юрты и первые форпосты Слободской Украины XVI– XVII вв. - и все это на относительно небольшом участке в прибрежной зоне среднего течения р.Северский Донец.

В историко-географическое понятие Святые Горы   автор вкладывает территорию Подонцовья от впадения р.Оскол в р.Северский Донец (с.Красный Оскол Изюмского р-на Харьковской обл.) до впадения р. Казённый Торец в р.Северский Донец (пос.Райгородок Славянского района Донецкой области). Именно в этих границах грамотой царя Ивана IV (Грозного) определена  зона ответственности 5-й Святогорской сторожи в XVI в. [1,с.13,29]. В графическом плане эта территория  соответствует участку расположения погранично-сторожевых пунктов в бассейне р.Северский Донец в XVI-XVII вв.  на  карте-схеме исследователей  В.В. Давыденко и В.А.Пирко (ил.2)[ 2,с.88, рис.1]. В несколько больших масштабах  зафиксированы владения Святогорского Успенского монастыря в первой пол.XVII века. На протяжении 50 вёрст тянулись по обеим берегам  Донца  земельные  угодья   Святогорской обители:  «выше монастыря от р.Оскольского устья вниз по Донцу, пониже монастыря по казачьи юрты по Сухарев да по речку Чёрный Жеребец, да с другой стороны Донца по речку Бахмутову» [14,с.48]. Эти границы Святогорья   сохранялись  вплоть до земельного межевания 1666 года, когда по указу царя Алексея Михайловича  « …святогорскому монастырю … вместо прежних многих в реке Северском  Донце и в малых речках и в забережных озёрах рыбные ловли, да леса и к тому монастирю примежёваны и грани учинены » [13, л.10]. После существенного сокращения в 1666 г. территориальных владений, за монастырём закреплено было  27 тыс.десятин  территории  по обеим берегам Донца, начиная от современного с.Студенок  Изюмского р-на Харьковской области до с.Маяки  Славянского р-на Донецкой области. Границы  владений сохранились на межевом чертеже монастыря, датированного 1679 годом (ил.3.) [1,л.1]. В последующем указанные земельные владения вместе с населёнными пунктами  входящими в его границы, составили основу Святогорского имения светлейшего князя Григория Потёмкина Таврического и его наследников. В документах наследования имение именовалось  «местечко Святогорск с деревнями» [5,с.40]. В конце XVIII века территория «местечка Святогорск»  в качестве  владения В.В.Энгельгардта была нанесена на генеральный план Слободско-Украинской губернии под № 126 (ил.4) [4,с.15].В этих границах Святогорский ареал существовал в течение всего XIX – начала XX веков. Последним  владельцем курортного имения Святые Горы дореволюционного периода был известный покровитель атлетического спорта в России,  граф Г.И. Рибопьер  (владел Святыми Горами с 1872 по 1916 годы).

После февральской революции 1917 года Святогорский ареал сохраняет   свой автономный статус в форме так называемой «независимой Святогорской республики» [15,с.203].  Такое неординарное событие  как образование на базе дворянского имения республики со своим президентом и прочими атрибутами (флаг, герб), осталось практически незамеченным в исторической науке.

1-я Святогорская  республика с центром в с.Студенок была провозглашена в июне 1917 года.  Просуществовала  она до австро-немецкой оккупации  в 1918 г.  Святогорская республика снова была провозглашена  после вытеснения немцев с территории Украины  (вторая республика). Упразднённая в период прихода белогвардейцев,   республика была реанимирована на некоторое время после поражения  добровольческой армии Деникина (третья республика) [ 8].

Археологические исследования памятников истории и культуры в районе среднего течения Донца позволяют  подтвердить вывод  наличии здесь особого исторического ареала приблизительно в тех же границах, что и в XVI-XIX вв. Вплотную к идее выделения в самостоятельный исторический ареал   Святогорска  и его окресностей  подошёл известный украинский археолог-краевед Н.В.Сибилёв. В 1935 году  учёный писал: «В ближайшем соседстве с домом отдыха (имеется ввиду  дом отдыха им.Артёма,  разместившийся в строениях закрытого в 1922 Святогорского монастыря – авт.) находится ряд богатейших в Союзе доисторических поселений, так называемые макролитические и поздненеолитические стоянки; имеется даже «подозрительная по палеолиту» стоянка, есть селища бронзового и раннежелезного века, селища и городища славянские, хазарские, позднекочевнические, татарские и казацкие. Здесь же в XVII ст. возник Святогорский монастырь…Небольшой участок края мог дать богатейший материал для стройного рассказа о всех этапах развития человеческого общества…»[ 15,с.202-203].  В период Великой Отечественной войны ( во время эвакуации в Уфе), Н.В.Сибилёв готовит к публикации две своих  итоговых   работы («Підсумки досліджень палеолітичних і неолітичних стоянок басейну р. Донця» и «Археологічні пам’ятки на Дінці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського»), в которых  делает  вывод о наличии  особого исторического ареале в среднем Подонцовье и указывает  его границы. Обе работы напечатаны в академических сборниках уже после смерти учёного [16,с.29-36;17,с.99-112]. Для периода древнего каменного века  Н.В.Сибилёв выделяет  «обширную палеолитическую область» : «…від Пристинської стоянки біля с.Сенчени до Яремівської шельсько-ашельської кілометрів три з половиною; від Яремівських кремінних копалень до другої Шаруканської стоянки кілометрів дев’ять ; від другої Шаруканської  до першої Шаруканської  менше кілометра; від останньої до Миньївської стоянки два з половиною; від Миньївського яру до Пришибської  стоянки кілометрів вісім…Яремівська група палеолітичних стоянок, видно не не тільки не одинока, але і зв’язана з іншими групами таких саме стоянок на Донці» [16,с.36].

Детальные разведки памятников археологии среднего Подонцовья  подтвердили прогноз  Н.В.Сибилёва о фактически непрерывной полосе древних поселений, расположенных на всех удобных для заселения террасовидных площадках прибрежной зоны Северского Донца и неоткрытых ещё группах палеолитических памятников. Современные исследования донецких археологов   Колесника  А.В., Коваля Ю.Г., Давыденко В.В. расширяют  границы и состав  особой агломерации памятников каменного века.  Открыты и выделены в особую группу кремнеобрабатывающие   мастерские в границах Святогорского исторического ареала [7,с.28-38;6,с.20-25].]. Ресурсной основой для образования таких локальных   групп мастерских  периода финального палеолита является местный высококачественный меловой кремень.

В период средневековья на участке среднего Подонцовья существует   особая группа памятников  -  городища, отнесённые учёными к салтово-маяцкой культуре. Система из 7 средневековых городищ и примыкающих к ним неукреплённых поселений салтово-маяцкой культуры в хазарский период (VIII-X вв.)   и в более поздний золотоордынский период  (XIII-XIVвв.) располагалась на правом берегу Донца от с.Богородичное (Теплинское городище) до Райгородка (Райгородское городище) (ил.5) [3,с.14, рис.1]. Городища в границах Святогорского ареала  имеют  ряд своих особенностей, на которые обратил внимание ещё Н.В.Сибилёв – наличие наряду с классическим салтовским материалом керамики славянского облика, особенно на селищах, примыкавших к городищам, а также предметы  вооружения и снаряжения древнерусского происхождения, часть из которых исследователь  обнаружил в закрытых комплексах (захоронение воина у с.Пришиб Славянского р-на)[17,с.101-103]. Ещё одной особенностью городищ в среднем Подонцовье  Н.В.Сибилёв считал использование  их для оседлого проживания татарами в XV-XVI веках, о чём свидетельствовала собранная в большом количестве керамика [17,с.103].

Таким образом, благоприятные  природно-климатические условия,  наличие богатой ресурсной базы, обусловили закономерное размещение разновременных памятников истории и культуры, многократное интенсивное заселение террас по обеим берегам среднего течения Донца в обозначенных выше границах исторического ареала, который впоследствии,  в новых исторических условиях  образования Слободской Украины обрёл собственное имя – Святые Горы.

Центром  Святогорского исторического ареала является архитектурный комплекс  XVII-XIX веков Святогорского Успенского мужского монастыря, объявленный в 1980 правительством Украины историко-архитектурным заповедником (ил.6). Возобновивший свою деятельность в 1992 году Свято-Успенский Святогорский мужской монастырь  решением Синода Украинской православной церкви Московского Патриархата получил в 2004 году почётный титул лавры. Архитектурный ансамбль Свято-Успенской Святогорской лавры объединяет около 50 зданий и сооружений, большая часть из которых представляет историческую и культурную ценность как памятники градостроительства и архитектуры, вокруг которой образована охранная зона  и зона охраняемого природного ландшафта пл.59,5 га и зона регулирования застройки площадью 67 га.

Официальная дата основания монастыря остаётся неизменной вот уже четыре столетия. В начале XVII века в Святых Горах   над Донцом уже была иноческая пустынь, исторические следы которой сохранились в пещерах меловой скалы. Шедевром украинского барокко XVII века считается Николаевская церковь на вершине скалы. В облике этого каменного храма с пещерным алтарём как и первых наземных сооружениях монастыря XVII воплощены лучшие   традиции деревянной народной архитектуры Слобожанщины (Харьковско-изюмская строительная школа).  Развитие этого направления в архитектурном стиле монастырского ансамбля было прервано его закрытием в 1787 году в период секуляризации церковных земель по указу  императрицы Екатерины II.

Историческое возрождение Святогорского Успенского монастыря связано с именем известной  в Российской империи фамилией Потёмкиных. Наследники Святогорского имения,  подаренного императрицей Екатериной   II   князю Григорию Потёмкину, А.М.Потёмкин и его супруга Т.Б.Потёмкина (урожд. княгиня Голицына) возобновляют   в 1844 году мужской  монастырь  с наименованием Святогорская Успенская обжещительная пустынь.С этого момента развернулась реконструкция всего ансамбля. В проектных разработках этого периода участвуют известные российские архитекторы – А.Тон, А. Горностаев, А.Петцольд. Их таланту и неутомимой деятельности первых по возобновлении обители настоятелей, архимандрита Арсения (Митрофанова) и архимандрита Германа (Клица) обязаны Святые Горы появлением таких памятников как Покровская церковь с колокольней (1850г.) (ил.7), Успенский собор (1868г.) (ил.8), Преображенская церковь (1864 г.). В середине XIX в. на территории Святогорского монастиря был основан некрополь известных дворянских  родов, среди которых фамильные усыпальницы и отдельные захоронення Голицыных, Куракиных, Платовых, Иловайских и др. (ил.9.). Всего во II пол. XIX в. было построено порядка 40 зданий и сооружений, создавших новый облик Святогорского архитектурного ансамбля. Его красота и легендарная история вдохновляли на творчество классиков русской и украинской литературы: А.П.Чехова, И.А. Бунина, В.И.Немировича –Данченко,Ф.И.Тютчева, П.П.Гулака – Артемовского, М.И.Цветаеву. Святые Горы запечатлели в своих картинах И.Е. Репин, С.И.Васильковский, А.В.Гине, Ю.Я.Федерс, В.И.Зарубин,А.А.Киселёв и др..

Революционные события октября 1917 года самым пагубным образом сказались на судьбе Святогорского монастыря. Его закрытие в 1922 году и образование в его зданих и сооружениях дома отдыха привели к утрате некоторых объектов и элементов церковной архитектуры. Рядом с Домом отдыха, по решению украинского правительства и по поручению руководства Донецкой губернии на одной из вершин Святогорского ландшафта, известный украинский скульптор И.П.Кавалеридзе построил в авангардном стиле в 1927 году железобетонный монумент революционера Артёма (Сергеева Ф.А.), трагически погибшего в 1921 году (ил.10). Как памятник монументального искусства,  «Артём» И.П.Кавалеридзе  внесён в реестр памятников национального значения. Ещё одним памятником истории XX века на Святых горах стал Мемориальный комплекс периода Великой Отечественной войны (1941-1945) (ил.11). В период войны с фашистской Германией, Святые Горы стали местом ожесточённых сражений с захватчиками. По Донцу в течении 14 месяцев в период 1941-1943 гг. проходила линия фронта. Отсюда начиналось освобождение Донбасса. Памятник Артёму, братские могилы и индивидуальные захоронения времён Великой Отечественной войны расположенные на горе Артёма, стали ещё одним неотъемлемым элементом исторической памяти, вписанным в святогорский ландшафт (ил.12).

Таким образом, наличие в границах территории среднего Подонцовья особого исторического ареала, в котором сконцентрированы памятники материальной культуры всех исторических эпох и различных этнокультурных общностей позволяет ставить вопрос о выделении указанного региона в особо ценный для науки и культуры Украины  ареал  с собственным именем, границы которого обусловлены историей его возникновения и развития с времён палеолита (древнего каменного века) до периода новейшей истории  (XXвека). Правомерность такого выделения подтверждается рядом правительственных решений Украины в части  определения Святогорска как самого раннего исторического населённого пункта Донбасса [10], а отдельных его памятников архитектуры, истории, археологии и монументального искусства – памятниками национального значения Украины[11;12]. Согласно  указанных постановлениий  в  обозначенных границах Святогорского  исторического  ареала  сконцентровано 100% памятников  архитектуры, 100% памятников  монументального искусства, 35% памятников археологи  национального значення Донецкой области. Такая концентрация объектов культурного наследия Украины в Святогорской исторической зоне требует  особенного  статуса  и  режима сохранения ареала с закреплением статуса особо ценных земель історико-культурного назначения.Придание такого статуса в установленням законодательством порядке позволило бы   исключить  промышленные разработки природных ресурсов ареала,  запретить  размещение на его территории любых объектов промышленного производства, ограничение хозяйственной деятельности.

Вопрос сохранения богатейшего историко-культурного наследия Украины в границах обозначенного исторического ареала  актуализируется сейчас в связи с решением начать промышленные разработки залежей сланцевого газа Юзовского месторождения на территории  Донецкой и Харьковской областей. Не вызывает сомнений, что территория природно-заповедного фонда и историко-культурного назначения в границах Святогорского исторического ареала имеет особую научную, историческую и культурную ценность и должна быть исключена из промышленной зоны газоразработок.

 

 

Литература и источники

 

1.Акты Московского государства, изданные императорскою Академиею наук под. ред.Н.А.Попова.Т.1.1571-1634.-Спб.,1890

2.Давыденко В.В., Пирко В.А.Маяцкая крепость-первый укреплённый погранично-сторожевой пункт XVII века на правобережье Северского Донца (фортификация и планировка)// Святогірський альманах 2007. Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2007,с.76-95.

3.Давыденко В.В., Хозин С.Р., Пирожак В.В. Фортификация Теплинского городища на Северском Донце)// Святогірський альманах 2006. Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2006.-162с.

4.Дедов В. Святогорское имение и его владельцы с конца XVIII до начала XX века.- Донецк: журнал Донбасс, РА «ООО Ваш имидж», 2010.- 56с.

5.Дєдов В.М.,Соляник А.А. Історичний населений пункт Святогірськ (до питання про межі та склад території міста по матеріалах XVIII-XIX ст..// Святогірський альманах 2006. Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2006, с.39-46.

6.Коваль Ю.Г. Вислобалкинская группа памятников финального палеолита в среднем течении Северского Донца// Святогірський альманах 2008. Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2008-148с.

7. Колесник А.В., Давыденко В.В. Разведки памятников археологи в Среднем Подонцовье в 2008 году // Святогірський альманах 2008. Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2008-148с

8.Наталушко О.Г. Гори ім. Артема (історичний нарис).-газ. Більшовик,1936,23 червня

9.Немирович-Данченко Вас.И. Святыя Горы.  Очерки и впечатления.Серия Писатели XIX в. о Святых Горах.т.2.- Донецк, Донбасс,2010-288с.

10. Постанова Кабінету Міністрів України (ПКМУ) від 26.07.2001 № 878 «Про затвердження списку історичних населених місць України».

11.ПКМУ від 3.09.2009 № 928 «Про занесення об'єктів культурної спадщини  національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України»

12.Постанова Ради Міністрів України  (ПРМУ)  від 24 серпня 1963 р. N 970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР із змінами і доповненнями, внесеними постановою РМ УРСР  від 6 вересня 1979 року N 442. . 13.Российский государственный архив древних актов в Москве (РГАДА), ф.210, оп.Белгородский стол, д.886).

14. Святогорская Успенская общежительная пустинь в Харьковской епархии. Сост.Г.Кулжинский.Изд.5.- Одесса:тип.Е.И.Фесенко,1896 – 176с.

15.Сибилев Н. Артёмогорский краеведческий музей //Советская этнография,1935№5// Святогірський альманах 2009.Збірник наукових праць КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську».- Донецьк:журнал «Донбас».ООО «РА Ваш імідж», 2009,с.202-206.

16.Сібільов М.В.Підсумки досліджень палеолітичних і неолітичних стоянок басейну р.Донця//Наукові записки Інституту історії і археології України, т.2.-К.:1946

17.Сібільов М.В.  Археологічні пам’ятки на дінці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського //Археологія, т.4.-К.:ІА АН УРСР,1950.

 

Свідчення про автора:

Дєдов Володимир Миколайович, провідний науковий співробітник КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську», засл. працівник культури України.

Адреса: 84130, Донецька обл..,м.Святогірськ, вул. Зарічна,3, кор..20.

Тел./факс 06262 – 5-51-63, моб.тел.099-087-25-43.

 




 

 

 
21 грудня 2012 року в Святогірському історико-архітектурному заповіднику під час проведення конференції «Сібільовські читання 2012» відбулась презентація щойно виданого збірника наукових праць «Святогірський альманах 2012»

21 грудня 2012 року в Святогірському історико-архітектурному заповіднику під час проведення конференції «Сібільовські читання 2012» відбулась презентація щойно виданого збірника наукових праць «Святогірський альманах 2012», підготовленого до друку видавництвом «Донбас» і ТОВ «Ваш імідж».


Ознакомится со сборником


 
Дедов В.М. Комплексний моніторинг і заходи по збереженню печер Святогірського монастиря XVII ст.

Найбільш відомою пам’яткою в Донецькій області є Святогірський Успенський монастир XVII XIX ст., що входить до складу об’єктів Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську. До комплексу споруд Святогірського монастиря відносяться печери крейдяної скелі, які датуються XVII ст. і які традиційно пов’язують з першими сторінками історичного минулого Святих Гір....

Полный текст

 
«ПерваяПредыдущая123СледующаяПоследняя»

Страница 2 из 3
 
 
 
 
   


Духовное наследие   Рейтинг@Mail.ru