левый узор
 
27-04-2017doc

ТЕКСТ ДОПОВІДІ НА НАУКОВІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ «XXI СЛОБОЖАНСЬКІ ЧИТАННЯ»

Дєдов В.М.

КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську»,

провідний науковий співробітник,

заслужений працівник культури України

СВЯТОГІРСЬКИЙ АРХІМАНДРИТ ІОІЛЬ ОЗЕРЯНСЬКИЙ

ТА ПИТАННЯ ВИЗВОЛЕННЯ ЙОГО З ПОЛОНУ НА ПОЧАТКУ 80-х РОКІВ XVII СТ.

Найвідомішим настоятелем в історії Святогірського Успенського монастиря першого періоду його існування був архімандрит Іоіль Озерянський, який очолював обитель у Святих Горах в 70-х – 80-х роках XVII століття. Саме він, незважаючи на зовнішню небезпеку, розпочав розбудову монастиря на березі Дінця, завершуючи печерний період історії Святогірської обителі. За нього була побудована, оздоблена і висвячена перша наземна церква Святогірського Успенського монастиря – деревяний храм св. верховних апостолів Петра і Павла в стилі українського бароко. Поруч з храмом, під крейдяною скелею з печерами були побудовані перші наземні монастирські споруди у вигляді зрубів. Перше графічне зображення Святогірської пустині цього періоду належить саме архімандриту Іоілю і зберігається в паперах Розрядного приказу за 1679 рік в фондах Російського архіву давніх актів [5,л.88](іл.1). Цим роком датується низка документів авторства о. Іоіля, направлених до єпархіального керівництва у Бєлгород і урядових інстанцій в Москву для вирішення земельних питань, суперечок з мешканцями сусідніх містечок Маяки, Тор, Цареборисів щодо використання монастирських угідь. Його зусиллями обитель отримала нові богослужбові друковані книги, відновила постачання царського жалування хлібом і грішми. В тому ж фонді зберігається опис обителі, відомі настоятелю історичні дані про початок Святогірської пустині, печерний храм Успіня Пресвятої Богородиці, свідоцтва про життя братії і їх кількісний склад [5,л.1-69]. Він опікувався не тільки благоустроєм і розбудовою Святогірського монастиря, захистом його інтересів, але і укріплював звязки обителі з Слобідськими козацькими полками. Архієпископ Філарет (Гумилевський) в «Історико-статистичному описі Харківської єпархії» приділив особливу увагу біографії і діяльності архімандрита Іоіля в нарисі про Святогірську Успенську пустинь на Сіверському Дінці [7,с.118-121]. За походженням архімандрит Іоіль був вихідцем з українського козацтва (з черкасів – козаків, як пише преосвященний Філарет). Озерянським названий за містиною, де він певний час мешкав. Озерянка відома в історії православної церкви через чернечу пустинь і славнозвісну чудотворну ікону Озерянської Божої Матері. Окремою сторінкою у біографії архімандрита Іоіля є його стосунки з полковниками слобідських козацьких полків, зокрема з харківським полковником Григорієм Донцем. Відомо, що останній запросив о. Іоіля з іншими святогірськими ченцями до заснування Куряжського монастиря. У Філарета (Гумилевського) вказано, що це відбулося в 1663 році, але це друкарська помилка, треба читати 1673 року [7,с.54-55]. Архімандрит Іоіль також звертав увагу на зовнішню небезпеку, напади на монастир кримських татар і просив виділити для оборони пороху та свинцю, що свідчило про наявність в монастирі зброї. В чолобитній на імя государя архімандрит Іоіль писав: «Нужда , Государь, нам монастырская от приходу неприятельських людей и для проезду на послушание да и куда случится проехать, а неприятельские люди часто нам, богомольцам твоим, крымские, татарские и азовские, докучают и в дороге братию в неволю берут, а боронится нам, богомольцам твоим нечем…вели Государь, нам дать свого государева жалованья, в наш убогий монастирь: пороху и свинцу». У відповідь був отриманий наказ про постачання в монастир «зелья ручного (пороху) два пуда да свинцу пуд» [5,л.74-78]. Але це не захистило самого настоятеля і братію, коли архімандрит Іоіль за виразом преосвященного Філарета «..имел блаженную долю пострадать от врагов имени Христова…Мало успев против смелых черкасов, татары излили злость свою на Святогорье. Царская грамота говорит, что в ноябре 1679 г. они ограбили и разорили Святогорский монастырь, захватили в плен архимандрита Иоиля и братию, и бедные пленники пробыли в плену более двух лет» [7,с.119]. Автор наводить текст царської грамоти, датованої 190 (1682) роком, де вказано, що вихідці з полону архімандрит Іоіль з братією звернулися про відновлення царського жалування хлібом, грішми, воском для обителі, яке припинилося внаслідок втрати жалуваної грамоти від нападу татар. В подальшому преосвященний Філарет акцентує увагу на тому, що царська грамота не пояснює, як і коли архімандрит Іоіль був визволений з полону і робить припущення про викуп полонених, враховуючи, що татари «не отпускали пленников даром, сострадания они не знали, и чем значительнее был пленник, тем тяжелее назначали выкуп» [7,с.121]. Більше про життєвий шлях архімандрита Іоіля наведено у «Святогірському Патерику», де особливу увагу приділено чеснотам о. Іоіля як преподобного сповідника [2,с.5-20]. В травні 2008 року архімандрит Іоіль Озерянський за рішенням Святішого Синоду УПЦ був канонізований в складі Собору святих «иже во Святих Горах на Дінці» (іл.2). Шанування пам’яті преподобного о. Іоіля 11 / 24 вересня. У житії прп. Іоіля (іл.3) викладені майже всі відомі на час виходу «Святогірського Патерика» історичні документи, які так або інакше стосуються преподобного, але, щодо його полону і обставин його визволення, нових свідчень не наведено.

Останнім часом до наукового обігу залучені нові архівні матеріали Розрядного і Посольського приказів Московської держави, які присвячені фактам звільнення полонених з татарського полону. Ці документи зберігаються в Російському архіві давніх актів і проливають світло на окремі питання практики звільнення полонених, яка існувала на той час. Серед інших справ збереглася справа про звільнення з полону святогірського архімандрита Іоіля [3,л.166-173]. Тут містяться свідчення про захоплення настоятеля обителі в полон татарами в листопаді 1679 року, про термін і місце перебування в полоні архімандрита, обставини його визволення. Частина цих документів наведена в дослідженні автора «Источники к летописанию Святых Гор XVI-XVII веков» [1,с.227-262], де в скороченому вигляді опублікований         лист архімандрита Іоіля з полону з клопотанням про обмін його на татарина Ярташку Кадиркулова. Тут також приведена резолюція щодо здійснення такого обміну і свідоцтво про направлення полоненого татарина Кадиркулова з Ярославля до Посольського приказу в Москву для передачі донському отаману Корнилу Яковлєву, який мав виконати доручення з обміну на святогірського архімандрита Іоіля [1,с.259-260].

Частина документів з приводу обставин полону о. Іоіля була знайдена останнім часом завдяки активній пошуковій роботі інформаційно – просвітницького відділу Свято-Успенської Святогірської лаври і поки що неопубліковані.1

Актуальність дослідження питання про обставини полону і визволення архімандрита Іоіля визначена перш за все необхідністю закриття «білих плям» в біографії відомого в історії Слобідської України, преподобного сповідника, святогірського архімандрита о. Іоіля Озерянського, які були означені ще преосвященним Філаретом (Гумилевським) в середині XIX століття.

Першим документом, який надає вичерпну інформацію щодо обставин потрапляння у полон настоятеля Святогірського Успенського монастиря, архімандрита Іоіля є власноруч написаний лист о. Іоіля з татарського полону в Азові, датований 7188 (1680) роком, який був направлений на адресу царя Федора Олексійовича. За свідченнями архімандрита Іоіля, в полон до азовських татар він потрапив під час відїзду з монастиря до Тору (сучасний Словянськ) за монастирськими потребами. Під час подорожі на нього напали «військові азовські люди» і «ныне я богомолец твой, в Азове, в полоне живот свой мучу. А откупиться мне, богомольцу твоему, нечем» [3,л.166]. Альтернативою сплати викупу за звільнення з полону на той час був рівноцінний обмін на татар, взятих у полон під час військових дій. Татари, які утримували о. Іоіля в полоні, були зацікавлені в обміні на конкретну людину, ногайського татарина Ярташку Кадиркулова, який потрапив у полон під Харковом і знаходився у полоні невідомо де. За царським наказом було доручено знайти і обміняти цього полоненого татарина на святогірського архімандрита. З подальшого листування, наведеного в архівній справі відомо, що Ярташка Кадиркулов був взятий у полон полковником Григорієм Донцем у вересні 7188 року (фактично це 1679 р.- В.Д.) в складі військового загону татар в кількості 25 чоловік. Полонені татари були передані до Нового Осколу, а з нього перевезені до Ярославля, де і знаходився Ярташка Кадиркулов під час справи про обмін [3,л.167-169]. За наказом царя Федора Олексійовича був здійснений пошук вказаного татарина і в лютому 1680 року він був доставлений з Ярославля до Москви, де був переданий для обміну донському військовому отаману Корнилу Яковлєву, який взявся за справу обміну [3,л.173]. Суть справи про доставку полоненого татарина Кадиркулова з Ярославля до Москви і передачу його отаману Яковлєву для обміну на о.Іоіля викладена на 5 аркушах (іл.4-8). Крім ногайського татарина Кадиркулова Корнілу Яковлєву був переданий ще один полонений, татарин Ісламка Сулейманов, який був призначений для обміну на прапорщика Федора Гоконова, який також знаходився в татарському полоні вже довгий час [4,л.5-7].

------------------------

1Автор висловлює глибоку подяку керівництву Свято-Успенської Святогірської лаври і особисто архімандриту Лазарю (Терещенко) за надані архівні матеріали з питання полону архімандрита Іоіля

З документів обміну відомо, що Федір Гоконов в 1678 році брав участь в бойових діях проти татар під Чигирином в складі «рейтарського строю» Бєлгородського полку під командуванням генерал-майора Франца Ульфа. Під час «свального бою» Федір Гоконов був полонений татарами Бєлогородської орди, проданий кримським татарам і знаходився у полоні в селі Даірє в Криму. За нього був призначений викуп в 100 руб. Для розуміння розміру вказаної суми на той час, вкажемо, що, наприклад, Святогірський монастир отримував за царською грамотою грошову допомогу з казни в сумі 15 руб. на рік. Родина полоненого Федора Гоконова зібрати 100 руб. на викуп не змогла, але отримала інформацію про можливість його обміну на полоненого татарина Ісламку Сулейманова. Зацікавленість обох сторін в такому обміні пояснювалася тим, що родина Сулейманова тримала в полоні Федора Гоконова. Мати Федора Гоконова, Василиса, звернулася з листом до царя Федора Олексійовича про надання дозволу на такий обмін і сприяння доставки полоненого татарина І.Сулейманова [6,л.98]. Позитивне рішення на такий обмін було отримано і зроблені відповідні доручення в Розрядний і Посольський прикази. Але справа була не така легка. Василисі ще раз прийшлося писати царю, бо з відомих причин полоненого Сулейманова знову відправили з Москви до Ярославля. Другий лист матері Федора цікавий в багатьох аспектах, тому процитуємо його повністю: «Царю Государю и Великому Князю Феодору Алексеевичу всея Великия и Малыя и Белыя России Самодержцу, бьет челом раба твоя бедная и беспомощная Александровская женишка Гоконова вдова Василисица, в нынешнем Государь во 188-м году била челом тебе Великому Государю я раба твоя о татарине Сламки Сулейманова на сына моего на размену и по твоему Великого Государя указу тот татарин из Ярославля привезен был к Москве и посажен в Разряд.И в Разряде я раба твоя добывая хлеба поила его татарина и кормила больше недели, а ныне Государь того татарина Сламка Сулейманова по прежнему сослал в Ярославль, а мне рабе твоей о том татарине указу твоего Великого Государя никакого нет по се время и в нынешнем же Государь во 188-м году бил челом тебе Великому Государю черкашенин о татарине на размену жены своей и по твоему Великого Государя указу ему черкашенину велено того татарина отдать с распиской. А тот Государь черкашенин и того татарина Сламку Сулейманова вести хотел на размену за сына моего.Милосердый Государь Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич всея Великия и Малыя и Белыя России Самодержец пожалуй меня рабу свою бедную и беспомощную вдову вели Государь мне того татарина Сламку Сулейманова отдать мне с распиской чтобы сынишку моему в басурманской вере вечно не погибнуть. Царь Государь смилуйся» [6,л.158]. Зміст приведеного листа свідчить, що родина кримських татар, яка утримувала Федора, мала ще полонених з українських земель і готова була провести обмін свого родича і на інших з числа своїх полонених. Рішення було прийнято на користь вдови Василиси.

В лютому 1680 року, як вказано в документах Розрядного приказу «войсковой атаман Корнил Яковлев сказал что он крымских татар на размен Святогорского Успенского монастыря архимандриту Иоилю да рейтарского строю поручику Федору Гоконову возьмет и повезет тех татар с собою на Дон и на них тех людей из полону выменяет» [4,л.3]. 28 лютого 1680 року вказані полонені татари були передані отаману К. Яковлєву під розпис з умовою звільнення їх тільки на умовах обміну на о. Іоіля і Федора Гоконова. Процедура доставки полонених до місця обміну і сам обмін зайняли більше чотирьох місяців. В липні 1680 року прапорщик Федір Гоконов був звільнений з полону в Черкаську на Дону і відпущений до Москви, про що доповідали донські козаки [4,л.7]. 8 вересня 189 (1680) року Ф.Гоконов давав покази в Москві про кримський полон і обставини його утримання там. Приблизно в цей час було здійснено і обмін Ярташки Кадиркулова на святогірського архімандрита Іоіля, але на відміну від Ф.Гоконова конкретних дат звільнення в документах не приведено. Термін його перебування в полоні був менший ніж два роки, як вважалося раніше. Різниця в термінах перебування архімандрита Іоіля в полоні в історичних працях попереднього періоду і в приведених документах пояснюється не тільки відсутністю у авторів цих документальних свідчень, але і особливостями літочислення в XVII ст. від утворення світу. Оскільки початок року припадав на 1 вересня і в документах про полон о. Іоіля вказаний 7188 рік, то за арифметичними діями це 1680 рік, але фактично події відбувалися ще в 1679 році. Справа про обмін архімандрита Іоіля розпочалася в лютому 7188 (1680) року. В червні 1680 року, коли татари знову зявилися біля Святих Гір, монастир очолював ще ієромонах Іоакім [7,с.121]. Обмін архімандрита Іоіля на татарина Кадиркулова відбувся на Дону, але де конкретно в документах не виявлено. Фактично в 7189 (1680-81) році, архімандрит Іоіль повинен був повернутися до Святогірської обителі. Листи за його підписом, як настоятеля Святогірського монастиря, що повернувся з полону, зафіксовані в Розрядному приказі в 7190 році (1681-1682) [7,с.119-120]. Виникає логічне питання про розбіжність в часі визволення з полону і повернення архімандрита Іоіля в Святі Гори. Можна припустити, що о. Іоіль не відразу повернувся в обитель на Святих Горах, а ще певний час займався складним питанням визволення святогірської братії, яка разом з ним потрапила у полон у листопаді 1679 року. За текстом вже згаданої царської грамоти мова йде про повернення з татарського полону не тільки настоятеля обителі, але і інших полонених з числа братії.

Таким чином, в період нападу кримських і азовських татар на територію Слобідської України в листопаді 1679 року, настоятель Святогірського Успенського монастиря, архімандрит Іоіль (Озерянський) потрапив у татарський полон і знаходився в Азові. В умовах відсутності грошей для викупу архімандрита Іоіля була знайдена для обміну фігура полоненого ногайського татарина Ярташки Кадиркулова. З лютого 1680 був розпочатий процес обміну, який здійснювався за царським наказом дяками Розрядного і Посольського приказів за безпосередньою участю донських козаків. Сам обмін проходив за домовленістю сторін на Дону, куди доставлялися полонені з обох сторін. Спираючись на дату обміну в Черкаську Ф.Гоконова на татарина І.Сулейманова (липень 1680), можна припустити, що в приблизно цей же час архімандрит Іоіль був обмінений на татарина Я. Кадиркулова.

Практика обміну полоненими була досить поширеною на той час, про що свідчать справи Розрядного і Посольського приказів з наведенням значної кількості прикладів, які є предметом дослідження на майбутнє.

Література:

1.Дедов В.Н.,Пилипенко Д.В.Источники к летописанию Святых Гор XVI-XVII веков//Святогірський альманах 2016.Зб.наукових праць. КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську».Харків: ФОП Панов А.М.,ТОВ «Діоніс Плюс»,2016.

2.Житие преподобного исповедника архимандрита Иоиля (Озерянского), настоятеля Свято-Успенской Святогорской пустыни//Святогорский патерик.Т.1.Жизнеописания подвижников Святогорской пустыни XVII-XIX веков.Краматорск:Контраст,2008.

3. Російський державний архів давніх актів (РДАДА). – Ф.210. – Оп.12. – Спр.947.

4. РДАДА – Ф.123.– Оп.2. – Спр.2.

5. РДАДА – Ф.210.– Оп. Бєлгородський стіл. – Спр.886.

6. РГАДА – Ф.210.– Оп.12. – Спр.947.

7.Филарет (Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской епархии.Отд.1.М.: тип. В. Готье,1852.

 


 


 

 

 
19-01-2017-2

 


 

ЗАКЛЮЧЕННЯ


«Про проект будівництва в зоні регулювання забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську і його вплив на збереження об’єктів культурної спадщини і пов’язаних з ними територій»

КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську», керуючись «Положенням про державний історико-архітектурний заповідник у м.Слов’яногірську», затвердженого рішенням виконкому Донецької обласної ради народних депутатів» від 12.11.1980 р. №790 і діючи в межах повноважень, визначених Статутом комунального закладу «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську», затвердженого розпорядженням голови Донецької облдержадміністрації від 27.11.2008 р.№583 розглянув проектну документацію, виставлену на офіційному сайті Святогірської міської ради в грудні 2016 року з титулом «Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске». Стадія ДПТ.2016р.

Замовник: Святогірська міська рада. Виконавець: ПП «РЕСТРО» (ліцензія сер.АГ,№577247). Дата розробки – 2016р рік.

Проектна документація розглядалася в складі:

1) Пояснювальна записка;

2) Схема розташування території в планувальній структурі м. Святогірська. М.1:10000.План існуючого використання території. Опорний план. М:1:1000 – Аркуш 1.Стадія ДП;

3) Проектний план. План червоних ліній.М1:1000. - Аркуш 3.Стадія ДП.

Науковою частиною СДІАЗ з залученням експертів в галузі оцінки впливу нового будівництва на об’єкти культурної спадщини СДІАЗ в межах території заповідника і його охоронних зон підготовлені науково обґрунтовані зауваження і пропозиції щодо приведення вказаного проекту у відповідність до норм Закону України «Про охорону культурної спадщини» і науково-проектної документації «Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську», затвердженого рішенням Святогірської міської ради від 25.01.2013 р.№11-XXIX-6 (розробник ін.-т «Донбасбудрозвідування»,філія ДП «Укр НДІІНТВ» , погодження Міністерства культури України; лист погодження № 774/10/61-12 від 15.11.2012р. ).

1.Основні архітектурні рішення і показники проекту.

Проектом визначена територія площею 2,3665 га під нове будівництво

( забудова котеджами з гаражами, автостоянкою, господарсько-побутовими приміщеннями) по вул.Набережна в м.Святогірську в ландшафтно-рекреаційній зоні міста. Ділянка для будівництва обрана вздовж набережної лівого берегу Сіверського Дінця і згідно «Схеми розташування території в планувальній структурі м.Святогірськ» знаходиться в зоні зелених насаджень лісопарку напроти Свято-Успенської Святогірської лаври і об’єктів культурної спадщини Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську [1]. Проектом передбачено будівництво 15 будинків висотою 9-12 м в два-три поверхи з інфраструктурою для забезпечення обслуговування будинків і умов проживання сімей, що визначено проектним планом [2]. В пояснювальній записці зазначено, що житловий котеджний комплекс призначений для довгострокового і короткострокового сімейного відпочинку[3]. Відповідно до опорного плану межі визначеної для використання території практично повністю входять в зону регулювання забудови Державного історико - архітектурного заповідника у м.Святогірську (в подальшому СДІАЗ) [4].

2.Визначення планувальних обмежень і врахування їх при проектуванні.

В пояснювальній записці відносно планувальних обмежень зазначено, що «анализ существующей градостроительной ситуации выявил следующие планировочные ограничения в границах проектируемого участка и на прилегающей территории:

—           охранные зоны воздушных линий ЛЭП 10,0 кВт и ЛЭП 35,00 кВт (20,00 м);

—           границы охранной зоны подземных коммуникаций: сетей водопровода (5,00 м), сетей канализации (3,00 м), линей связи (0,6 м) [5].

Вказаний перелік обмежень не враховує встановлені для вибраної земельної ділянки обмеження зони регулювання забудови заповідника. Обмеження для зони регулювання забудови заповідника в межах м.Святогірська встановлені науково-проектною документацією «Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську», затвердженого рішенням Святогірської міської ради від 25.01.2013 р.№11-XXIX-6 .Згідно вказаного проекту «в межах м.Святогірська територія Державного історико-архітектурного заповідника має зону регулювання забудови площею 34,5210 га» [6]. Графічно ця зона визначена в проекті землеустрою на плані зон обмежень [7]. Вказана зона виконує функції буферної зони у взаємодії об’єктів культурної спадщини з новими об’єктами довкілля. Ця зона призначається для збереження особливостей візуального сприйняття пам’ятників історії, архітектури і монументального мистецтва Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську на правому березі Сіверського Дінця і відновлення їх ролі в композиції і пейзажі Святогірська. Правовий режим використання зони регулювання забудови заповідника і обмеження, що встановлені для неї визначені відповідно Закону України «Про охорону культурної спадщини», у зв’язку з чим ця земельна ділянка має код 0101.02 класифікатору обмежень – охоронна зона навколо об’єкта культурної спадщини [8].             Відповідно до Інструкції по організації зон охорони нерухомих пам’яток історії і культури, зона регулювання забудови необхідна для встановлення характеру історичного планування, просторової структури, особливостей архітектурного обліку населеного пункту. Крім цього, визначені обмеження, обов’язкові для історичних ареалів міст, які віднесені до категорії історичних населених пунктів України, включених до списку, затвердженого Постановою КМУ від 26 липня 2001 року № 878. (м.Святогірськ входить до цього списку по Донецькій області).

Вимогою для вказаної зони є збереження системи історичної забудови, закріплення значення об’єктів культурної спадщини заповідника, перш за все архітектурного ансамблю XVII-XIX століть Свято-Успенської лаври в архітектурно-просторової організації міста Святогірська, а також забезпечення умов для його візуального сприйняття. У ній мають проводитися реконструкція цінних будинків і споруд, а також заходи щодо забезпечення схоронності традиційного середовища і природного ландшафту. Оскільки визначена для забудови ділянка в зоні регулювання забудови заповідника знаходиться в близькості до об’єктів культурної спадщини СДІАЗ, регулювання забудови підкоряється основним принципам формування історичної забудови в цій зоні. Однією з основних вимог при забудові вказаної зони є вимога не закривати пам’ятники новими спорудами і будівлями з боку обзору і не допускати розміщення в оточенні пам’яток нових будівель, які формують несприятливий фон для їх візуального сприйняття. Нова забудова в цій зоні регламентується за розташуванням, прийомами організації, висотою, довжиною фасадів, масштабністю, характером членувань, архітектурним рішенням, функціональним використанням [9].

Таким чином, проектом не враховані обмеження, встановлені для зони регулювання забудови СДІАЗ відповідно до науково-проектної документації, затвердженої Святогірською міською радою, а саме:

2.1.В проекті відсутня інформація щодо співвідношення меж визначеної для планування земельної ділянки і меж зони регулювання забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську.

2.2.В пояснювальній записці не визначений режим використання території зони охорони відповідно до встановленого коду обмежень 0101.02 (зона охорони об’єктів культурної спадщини).

2.3.В проекті відсутні обов’язкові для проектів детального планування в зоні регулювання забудови заповідника:

2.3.1.Дослідження щодо встановлення характеру історичного планування, просторової структури, особливостей архітектурного обліку для визначеної зони і умови забезпечення збереження традиційного середовища.

2.3.2. Заходи щодо забезпечення умов збереження особливостей візуального сприйняття пам’ятників історії, архітектури і монументального мистецтва заповідника з найбільш сприятливих для огляду майданчиків, зокрема дамби з автомобільною і пішохідною дорогою при підході до комплексу пам’яток СДІАЗ. Відсутній аналіз впливу нового будівництва на формування фону візуального сприйняття об’єктів культурної спадщини заповідника.

2.3.3. Відсутнє обґрунтування прийнятих рішень щодо розташування, прийомів організації, висоти, довжини фасадів, масштабності, функціонального використання нової забудови з точки зору виникнення дисонансів в цільності композиції архітектурного комплексу лаври і оточуючого ландшафту.

3. Відповідність проекту генеральному плану м.Святогірська

3.1.Відповідно до Схеми планувальних обмежень генерального плану м.Святогірська [10] в межах запроектованої для використання ділянки і прилеглій території знаходяться слідуючі лінії обмежень, які не виділені в проекті, у всякому випадку в представленій частині проекту:

- межа водоохоронної зони ріки і водоймищ;

- межа можливого затоплення території від прориву хвилі Червонооскольського водосховища;

- межа зони затоплення паводковими водами 10% забезпеченості (раз в 10 років).

Відповідно не визначені ризики, пов’язані з забудовою території, що знаходиться в зонах затоплення і прориву хвилі Червонооскольського водосховища

3.2. Згідно «Схеми планування території (концепція розвитку) м. Святогірська, затвердженою в складі документації генерального плану Святогірська зона регулювання забудови СДІАЗ включена до паркової зони міста з благоустроєм зелених насаджень лісопарку для громадського користування потоків туристів і паломників лаври. Розташування у вказаній зоні житлових будинків для відпочинку окремих сімей не передбачалося. Більш того, у вказаній зоні за визначенням авторів генплану - Алтухова О.В - директора проектної організації Центру містобудівних ініціатив «зону активного відпочинку,включаючи пляж, розважальні, торгівельно – побутові та спортивні об’єкти, готелі та таке інше передбачено максимально дистанціювати від території Лаври та історичної зони [11]. За концепцією автора генплану визначення функціональних зон на території м.Святогірськ передбачається формувати з урахуванням забезпечення комфортного функціонування кожної з них, з мінімальним негативним впливом однієї на іншу. Для зони регулювання забудови передбачено генпланом система штучних декоративних водойм з архітектурними акцентами (малими архітектурними формами), видовими майданчиками, пішохідними алеями. Першою чергою реалізації плану створення паркової зони перед пам’ятниками архітектури XVII-XIX століть Святогірського Успенського монастиря стало будівництво набережної.

Таким чином, проектні рішення запропонованого проекту не відповідають функціональному зонуванню передбаченому генпланом і створюють конфлікт між двома зонами: парковою зоною для громадського використання і житловим сектором для приватного використання.

4. Наслідки реалізації проекту без врахування вимог пам’яткоохоронного законодавства.

Наслідками реалізації проекту розміщення приватних будинків і споруд в зоні регулювання забудови СДІАЗ може бути порушення традиційного історичного середовища і формування нового архітектурного оточення навколо пам’яток архітектури національного значення Святогірської лаври, а також порушення сприйняття архітектурного ансамблю XVII-XIX століть при підході до комплексу. Це в свою чергу вплине на містобудівну і культурну цінності пам’яток СДІАЗ і відповідно на зменшення їх грошової вартості. Згідно «Методики грошової оцінки пам’ятників архітектури», затвердженої Постановою КМУ від 1447 від 26.09.2002 р. балансова вартість нерухомих об’єктів культурної спадщини визначається з урахуванням коефіцієнту збереженості первісного містобудівного та ландшафтного оточення пам’ятки. Наприклад, реалізація проекту реконструкції приватного будинку по вул. Зарічна 4 (колишній корпус №40 санаторію ім..Артема) зменшила балансову вартість пам’ятника архітектури XIX ст. Готелю Святогірського монастиря (кор.№9) в 2007 році на 1 млн. грн., чим нанесена майнова шкода спільної власності сіл, селищ, міст Донецької області, що знаходиться під управлінням Донецької обласної ради [12] Для уникнення втрат балансової вартості пам’ятників архітектури Святогірської лаври необхідно відповідну провести експертизу проекту в частині впливу нової забудови на культурну цінність і вартість об’єктів культурної спадщини СДІАЗ.

5.Вимоги законодавства при проектуванні містобудівних перетворень в зонах регулювання забудови заповідника.

5.1.Відповідно до ст.5.п.14.Закону України про охорону культурної спадщини проекти містобудівних перетворень на території заповідника,в зонах охорони заповідних територій і історичних ареалах населених місць, а також проекти, реалізація яких може позначитися на об’єктах культурної спадщини національного значення погоджуються з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, тобто Міністерством культури України.

5.2.Згідно ст.6.п.2.7.Закону України про охорону культурної спадщини до повноважень міської ради належить надання висновків щодо відповідних програм та проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, на пам'ятках місцевого значення, історико-культурних заповідних територіях та в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм та проектів, реалізація яких може позначитися на стані об'єктів культурної спадщини.

5.3.Відповідно до п.1.7.Інструкції з організації зон охорони нерухомих пам’ятників історії і культури відступ від встановленого режиму використання території зон охорони пам’яток можливий тільки за спеціальним проектом, погодженим з відповідним органом охорони пам’яток. Такий проект повинен супроводжуватися дослідженнями, які показують співвідношення будівель що проектуються з пам’ятками і їх вплив на формування ансамблів, на вигляд населеного пункту.

Посилання:

1. Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске.- ПП «РЕСТРО»,2016. Стадія ДП.- Арк.1.Схема розташування території в планувальній структурі м. Святогірська. М.1:10000.

2. Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске.- .- ПП «РЕСТРО»,2016. Стадія ДП.- Арк.3.Проектний план. План червоних ліній.М1:1000.

3. Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске. .- ПП «РЕСТРО»,2016. Пояснювальна записка. –С.8.

4. Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске.- ПП «РЕСТРО»,2016. Стадія ДП.- Арк.1.Опорний план. М.1:1000.

5. Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске. .- ПП «РЕСТРО»,2016. Пояснювальна записка. –С.8.

6. Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську».Донецьк:Донбасбудрозвідування-Філія ДП «Укр НДІІНТВ», 2009-2013.-Науковий архів СДІАЗ.-Ф.АС9 – 35/91.-С.5.

7. Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську». Донецьк: «Донбасбудрозвідування» -Науковий архів СДІАЗ.-Ф.АС9 – 35/91.- План меж земельних ділянок щодо яких встановлено обмеження.Стадія П.Вид ІВ,арк.1. М.1:5000

8. Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську».Донецьк:Донбасбудрозвідування-Філія ДП «Укр НДІІНТВ», 2009-2013.-Науковий архів СДІАЗ.-Ф.АС9 – 35/91.-С.16.

9. Там само.

10. Проект землеустрою щодо організації і встановлення меж території Державного історико-архітектурного заповідника у м.Святогірську».Донецьк:Донбасбудрозвідування-Філія ДП «Укр НДІІНТВ», 2009-2013.-Науковий архів СДІАЗ.-Ф.АС9 – 35/91. - Викопіювання з схеми планувальних обмежень генерального плану м.Святогірська, арк..44.

11. Алтухов О.В. Вплив місцевих історико-культурних та природних особливостей на функціонально-територіальну організацію туристично-рекреаційних центрів (на прикладі м.Святогірськ)//Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції м.Святогірськ Дон.обл.25-27 травня 2005 р.- Слов’янськ: «Печатный двор»,2005.-С.13.

12. Висновок про проведення експертизи від 06.08.2007 р. про визначення зниження вартості пам’ятника архітектури – Готель XIX ст.(корпус №9) внаслідок негативного впливу будівлі – корпусу №40 після проведення реконструкції.- Львів,2007.- Науковий архів СДІАЗ.- Інв.АТС-150/3.-Л.3.

Перелік ілюстрацій, що додаються:

1. Схема розташування території в планувальній структурі м. Святогірська.М.1:10000. Опорний план. М.1:1000 в складі проекту «Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске».

2. Проектний план. План червоних ліній.М1:1000 в складі проекту «Детальный план территории с целью определения планировочной организации и развития территории по улице Набережная,11 в г.Святогорске».


 

 

 

 

 
05-12-2016-2

Дєдов В.М.

 

ДО ПИТАННЯ ПРО СТВОРЕННЯ СВЯТОГІРСЬКОЇ ФІЛІЇ

ВСЕУКРАЇНСЬКОГО МУЗЕЙНОГО ГОРОДКА

(ДО 85 РІЧНИЦІ ЗАСНУВАННЯ СФ ВМГ)

 

Діяльність Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника в його початковий період була визначена Постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 29 вересня 1926 року «Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним заповідником і про перетворення її на всеукраїнське Музейне містечко». Завдання створення музейних закладів антирелігійного змісту в структурі закладу було одним з основних ідеологічних завдань, яке ставилося перед новоствореним науковим і культурно-просвітницьким закладом. Матеріальною основою для створення антирелігійних музеїв були приміщення закритих храмів і інших церковних споруд. Перший досвід створення музею історії релігії і атеїзму, що входив в структуру музеїв ВМГ,  виявився затребуваним наприкінці 20-х - початку 30-х років XX століття при створенні філій ВМГ не тільки в Києві, але і в інших регіонах, зокрема на Донбасі, в історичних будівлях XVII-XIX століть Святогірського Успенського монастиря. Як зображено на графічній структурі ВМГ з науково-операційного звіту ВМГ за 1932-1933 роки (іл.1), на початку 30-х років при ВМГ офіційно було зареєстровано вже три філії, серед яких була і Святогірська філія [7,л.177].

Питання створення при 1-му Всеукраїнському будинку відпочинку ім..Артема Святогірської філії Всеукраїнського Музейного городка, розглянуто в доповіді автора на конференції «Могилянських читаннях 2006»[1]. Відомості про участь наукового співробітника ВМГ І.М.Скуленка в створенні антирелігійного музею у Святогірську в період 1932-1934 років наведені у статті київського дослідника І.М.Преловськой [5]. Цим же автором наведений  історичний нарис про Святогірський монастир директора Антирелігійного музею в період з 1934 по 1938 роки О.Г.Наталушко під назвою «Червоні Гори Артема – шахтарська здравниця», який вперше був опублікований в №9 журналу «Безвірник» за 1935 рік[4]. В цьому нарисі надаються довідкові дані про Антирелігійний музей, який виріс  з антирелігійної виставки, влаштованої «за допомогою центральної Ради Спілки безвірників України і Київського Музейного Городка»[4,с.208].

Разом з тим, джерела використанні при написанні вказаних вище досліджень не повною мірою розкривають питання організації філіалу ВМГ у Святогірську, хід виконання робіт по створенню експозиції, а також інформацію про вигляд експозиції і безпосередніх її виконавців. Ці питання розглядаються автором на підставі документів, які виходили безпосередньо з Всеукраїнського Музейного Городка , зокрема науково-оперативного звіту за 1932-1933 роки, в якому дається аналіз стану справ по створенню антирелігійної експозиції в Будинку відпочинку ім. Артема на Донбасі, а також значення цієї експозиції для шахтарського краю в цілому[7]. Також в якості джерел використані матеріали (текстові і фотографічні) з сімейних архівів безпосередніх працівників музею і виконавців робіт по створенню експозиції. Ці матеріали були надані до фондів Святогірського історико-архітектурного заповідника їх  нащадками1.

В звіті ВМГ, в розділі під назвою «Святогорський філіал./ Вседонбаський Антирелігійний Музей при 1-му Всеукраїнському Будинку Відпочинку» міститься інформація про те, що до створення філії тут існувала антирелігійна виставка, яка була створена силами місцевих культпрацівників на основі експонатів, що залишилися від закритого у 1922 році Святогірського монастиря. За оцінкою фахівців ВМГ виставка не витримувала жодної критики ні з ідеологічного, ні з художнього боку і «майже жодного експонату не можна було використати для нової експозиції» [7, л.20]. Такий музей, як стверджується в документі, засуджений «безвірницькою громадськістю», внаслідок чого повстало завдання створення нової експозиції музею. Керівник будинку відпочинку, яким на той час був А.М. Броваренко, звернувся до директора ВМГ П.П.Курінного щодо надання допомоги в створенні такого музею. Був укладений відповідний договір, згідно якого при Всеукраїнському Будинку відпочинку ім..Артема створюється антирелігійний музей, який входить до складу ВМГ в якості філії. Для новоствореної Святогірської філії  ВМГ були виділені експонати з фондів музейного містечка. На період відкриття музею в 1932 році в його складі налічувався фонд в кількості 1000 од. зберігання. За довідкою ВМГ  перша черга музею - експозиція з групою експонатів на тему «Православна церква і сектантство в боротьбі проти соціалістичної революції» відкрилася для відвідування 6 вересня 1932 року, а урочисте відкриття було приурочене до 10 річниці Всеукраїнського Будинку відпочинку 30 листопаду 1932 [7,л.20]. Експозиція була створена у печерах крейдяної скелі, про що свідчив в своєму звіті директор Антирелігійного музею  О.Г. Наталушко: « …з ініціативи дирекції 1-го Українського будинку відпочинку та за допомогою ЦР СВБ в 1932 році засновано і організовано в бувших печерних церквах колишнього Святогірського монастиря антирелігійний музей. Організація музею проведена під безпосереднім керівництвом наукових співробітників Київського Музейного Городка за допомогою Республіканської територіальної страх.- каси» [2,л.4-5]. Попередня оцінка виконаної роботи була задовільною і бригада «Музейного  городка, що працювала по утворенню музею визнано за ударну від Центральної Ради Спілки Войовничих Безвірників та 1-го Всеукраїнського Будинку відпочинку і нагороджено почесними жетонами та грошовою винагородою» [7,л.21].

Разом з тим,  неврегульованість багатьох питань відносно продовження роботи по створенню музею, відсутність досвідчених кадрів на місці для виконання поставлених завдань, викликали в подальшому непорозуміння між адміністраціями Будинку Відпочинку і ВМГ. Дійшло до того, що угода між сторонами була розірвана, або як зазначено в документах ВМГ «викликало зламання угоди від 1-го Вседонбаського будинку відпочинку» [7,л.163]. Керівництву ВМГ прийшлося терміново направляти до Святогірська «скульптора – антирелігійника» і комісію для перевірки роботи філіалу. Завдання було налагодити відношення з адміністрацією будинку відпочинку і зміцнити кадровий склад філії у Святогірську. На Донбас були відряджені наукові співробітники ВМГ Іван Скуленко і Михайло .Михайловський. З Харкова, з метою художнього оформлення експозиції  виїхали до Святогірська молоді художники, які тільки закінчили художнє училище Роман  Селивачов і Віктор Дмитренко. Проект оформлення був розроблений в майстерні харківського художника Михайла Щеглова [3,л.1]. Як зазначалося в звіті ВМГ «…саме місце розташування Музею поруч з пролетарською здравницею всеукраїнського значення …определює питому вагу Музею й ту увагу,яку приділятиме йому надалі Всеукраїнський Музейний Городок: піднесення на вищий щабель антирелігійної роботи серед пролетарів Донбасу – віднині чергове почесне завдання колективу Науковців Музейного Городка» [7,л.21]. На той час в складі штату Музейного містечка працювало всього 23 наукових співробітників[7,л.163], тому тривале відрядження двох досвідчених науковців було досить відчутним для виконання планових завдань центральних музеїв, що входили до складу ВМГ. Керівником проекту нового Антирелігійного музею у Святогірську став Іван Михайлович Скуленко, який з жовтня 1932 року по березень 1934 року знаходився у відрядженні у Святогірську і фактично очолив  філію. В Святогірську перебував не тільки він сам, але і його родина, дружина Ксенія з нещодавно народженим сином Олександром (іл.2) В пам’яті сучасників і місцевих мешканців Іван Скуленко залишився як  перший  директор Антирелігійного музею на Донбасі, який здійснював загальне керівництво проектом, вів документацію щодо витрат на створення експозиції, підбирав кадри. Він був наставником для молодих харківських художників, які оформляли експозицію. У сімейному архіві Селивачових  зберіглася цікава світлина палітурки брошури  «Мощі і мироточиві голови Києво-Печерської лаври» авторства І.М.Скуленка з дарчим написом автора: «Славному и юному Ромочке Селивачову, скрытому таланту и спорщику о талантах дарит эту книжонку автор. 8.II.1933г.» (іл.3). В подальшому Роман Селивачов (1914-1995) став відомим дизайнером і організатором видань української книги, в першу чергу енциклопедичного характеру. Серед останніх «Українська радянська енциклопедія», «Історія українського мистецтва», «Український енциклопедичний словник», «Словник художни ків України» та ін. Є також відомості, що деякий час Роман Селивачов працював на посаді вченого секретаря Киево-Печерського історико-культурного заповідника[6].

Оформлення експозиції здійснювалося в дусі того часу і зафіксовано кількома світлинами з того ж архіву. На фото приміщення Святогірського  Будинку відпочинку з стендовими матеріалами  агітаційного плану в стилі пролеткульту 20-х-30-років (іл.3,4). Під самими світлинами вказані  імена виконавців  - художників Р.Селивачова і В.Дмитренка [іл.5,6]. Основні об?єкти, передані під музеєфікацію знаходилися в крейдяній скелі (печерні споруди) і на вершині скелі (Миколаївська церква і Андріївська каплиця колишнього Святогірського монастиря). Зовнішній вигляд цих історичних культових споруд суттєво змінився, особливо в тій частині, яка пов’язана з  культовою символікою. Так, над  центральною банею Миколаївської церкви XVII ст. на крейдяній скелі майорів замість хреста червоний прапор, а на місті  шатрового покриття Андріївської каплиці XIX ст. була встановлена величезна зірка (іл.7). Робота по оформленню експозиції Антирелігійного музею була в цілому завершена на початку 1934 року і 1 березня музей був зданий І.М.Скуленко новопризначеному директору  Остапу Григоровичу Наталушко. Останній працював до цього вчителем Баннівської (Святогірської) школи. Йому допомагали екскурсоводи Шишканов з колишніх священнослужителів і комсомолець Тимошенко [3,л.1]. І.М.Скуленко і його колеги з Всеукраїнського Музейного Містечка повернулися до Києва і незабаром Іван Михайлович був призначений керівником новоутвореної Софіївської філії ВМГ. Але справа по створенню Антирелігійного музею на Донбасі на цьому не закінчилася. За спогадами Юрія Наталушка, сина  керівника Святогірської філії ВМГ,  після закінчення робіт виникло питання щодо правомірності витрат на музей і директор 1-го ВБВ Аркадій Броваренко виїхав до І.М.Скуленка в Київ з питанням про фінансові документи музею. Справа в тому, що фінансові операції по оформленню експозиції музею при 1-му ВБВ проводилися через  республіканську страхову касу у Харкові і як потім з’ясувалося працівниця страхової каси Чернова, що вела бухгалтерію музею разом з відповідальними особами страхової каси в Харкові, спробувала привласнити більшу частину грошей, що були виділені на створення музею (за записом Ю.Наталушко була спроба привласнити 410 тис. руб з 500 тис. руб) [3,л.2].. Копії фінансових документів, що зберігав І.М.Скуленко допомогли адміністрації будинку відпочинку і слідству з’ясувати всі деталі цієї справи і винуватці понесли покарання. Їх було засуджено до страти. Пізніше, в період 1936-1938 років були репресовані, але вже за іншими обвинуваченнями  більшість з тих, хто приймав участь у створенні і організації діяльності  Святогірської філії  Всеукраїнського музейного городка. Довідкова інформація про це міститься у дослідженні автора «Святогірська філія Всеукраїнського музейного городка на Донбасі (історія і сучасність)» [2,с.43-44.]. До цього додамо, що керівник Святогірської філії ВМГ О.Г.Наталушко був реабілітований посмертно у 1957 році за відсутністю складу злочину. В фондах СДІАЗ зберігається копія довідки про реабілітацію директора антирелігійного музею О.Г.Наталушко (іл.8). Святогірська філія Києво-Печерського історико-культурного заповідника припинила свою діяльність в 1941 році у зв’язку з початком військових дій і наступом німецько-нацистських військ на Донбас. Внаслідок цих подій 1-й Всеукраїнський Будинок Відпочинку був реорганізований у шпиталь. Після війни Антирелігійний музей вже не відновлював свою діяльність.

Таким чином, в перший період діяльності Києво-Печерський історико-культурний заповідник виступав методичним центром для створення периферійних музеїв антирелігійного напрямку, які як правило засновувалися на базі закритих храмів і монастирських комплексів. На рубежі 20-х-30-х років при Всеукраїнському Музейному Городку діяли три філії, серед яких був Антирелігійний музей при 1-му Всеукраїнському Будинку Відпочинку на Донбасі. На першому етапі (1932-1934), коли основним завданням було створення  експозиції, до Святогірська були відряджені наукові співробітники ВМГ І.М.Скуленко і М.М.Михайловський. Фінансування  робіт здійснювалося за кошти Республіканської страхової каси. До художнього оформлення музею були залучені харківські художники Роман Селивачов і  Віктор Дмитренко. Після завершення робіт по створенню експозиції музей очолив  мешканець с.Банне, шкільний вчитель Остап Наталушко. Більшість творчого складу Святогірської філії, що забезпечили створення експозиції і організацію діяльності музею були репресовані в 1936-1938 роках. З початком війни у 1941 році Святогірська філія Києво-Печерського заповідника припинила свою діяльність і більше не відновлювався.

 

Автор висловлює глибоку вдячність Юрію Наталушко і Михайлу Селивачову  за надані до фондів СДІАЗ  матеріали (документи, спогади, фото1932-1936 років)  за темою участі  їх батьків в створені експозиції музею і організації  СФ  ВМГ на Донбасі

 

Література:

1.Дєдов В.М.Святогірська  філія Всеукраїнського музейного городка на Донбасі (історія і сучасність)/В.М.Дєдов.//Могилянські читання 2006.Зб.наукових праць. НКПІКЗ.- К,2007.- С.37-46.

2.Наталушко О.Г.Антирелігійний музей при 1-му Українському Будинку Відпочинку ім. Артема. - Основний фонд  СДІАЗ.- КН-593.-інв.Д-5.

3.Наталушко Ю.Є.Спогади.Рукопис.1985р.- Науково-допоміжний фонд КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську» (НДФ СДІАЗ). – Інв.№241.

4.Преловська І.Деякі нотатки до публікації матеріалів з історії Святогірського монастиря/Ірина Преловська.//Труди Київської Духовної Академії. Богословсько-історичний щорічник КДА УПЦ КП.-2005.-№2.-С.198-213.

5.Преловська І.М.До історії закриття Святогірського монастиря та перетворення на перший Асеукраїнський будинок відпочинку ім..Артема у 1922 р. / І.М.Преловськаю// Святогірський альманах 2006. – Зб. наукових праць. КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святоггірську».- Донецьк:журнал «Донбас»,ТОВ «РА Ваш імідж»,2006. – С.65-82.

6.Селивачев Роман Алексеевич -[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://nado.znate.ru/Селивачев_Роман_Алексеевич

7.Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.-Ф.166.-Оп.10.-Спр.571. Науково-операційний звіт ВМГ за 1932-1933 роки.

 

 




 

 
25-04-2016

Текст доклада

на международной научной конференции

«XX Слобожанские чтения»

(г.Харьков,18-22 апреля 2016 года)



Вопросы церковного управления Святыми Горами в условиях
административно-территориальных реформаций 2-й половины XVIII в.


После упразднения в 1765 году полкового деления на территории Слободской Украины и создания Слободско-Украинской губернии, Святогорский Успенский монастырь и его вотчины вошли в состав Изюмской провинции указанной губернии. В административно-территориальном плане монастырь и его подданные были подведомственны Изюмскому комиссарскому правлению. Управление обителью по прежнему осуществлялось консисторией Белгородской епархии. В 70-х гг. XVIII века численность населения на монастырских землях по данным Изюмской провинциальной канцелярии за 1774 г. насчитывала 1884 подданных украинской национальности (черкас), в том числе 990 мужского пола и 894 – женского [1]. Перед преобразованием Слободско-Украинской губернии в Харьковское наместничество населённые пункты Святогорского монастырского имения входили в состав Балаклейского комиссарства и в 1780 году по данным губернской канцелярии имели следующую статистику: Студенок - 228 крестьян мужского пола (далее - м.п.); Банное – 95 крестьян м.п.; Яровая – 136 крестьян м.п.; Новоселовка – 350 крестьян м.п.; Нижнее и Верхнее Нетриуское – 59 крестьян м.п.; Богородичное – 286 крестьян м.п.; Пришибное – 67 крестьян м.п. [2].
По линии церковного управления Святогорский монастырь находился в ведомстве Белгородской епархии с момента её образования в 1667 году. Настоятели обители назначались указами правящего архиерея. Хозяйственная деятельность  Святогорского монастыря и эффективность использования имеющихся земельных и производственных ресурсов также была в центре внимания епархии, учитывая, что часть доходов от этой деятельности направлялась на определённые расходы самой епархии, например, содержание Харьковского коллегиума. Не случайно, с момента проведения административно-территориальных реформ на территории Слободской Украины настоятели монастыря назначались исключительно из числа префектов Харьковского коллегиума. В этот период Святогорский монастырь и его вотчины становятся предметом притязаний соседней с Белгородской, новообразованной (1775) Славянской и Херсонской епархии. Одной из провинций созданной в том же 1775 году в составе Азовской губернии была Бахмутская, границы которой проходили относительно недалеко от земельных владений обители. Несколько позднее было образовано и Бахмутское духовное правление Славянской и Херсонской епархии. Первая попытка  перевести Святые Горы в управление указанной епархии документально зафиксирована в 1778 году. Тогда архиепископ Славянский и Херсонский Евгений (Булгарис) обратился в Святейший Синод с прошением о передаче из Белгородской епархии в Славянскую и Херсонскую епархию Святогорского Успенского монастыря, мотивируя тем, что создание новых духовных правлений требует  присутствия в них настоятелей монастырей, а таковых на территории Бахмутской провинции не имелось. Архиерей обращает внимание Синода на то, что в его ведении всего три монастыря – Полтавский Кресто-Воздвиженский, Сокольский Преображенский и Неворощанский Успенский, которые территориально находятся в центре епархии - Полтаве и примыкающим к нему регионам [3]. Синод принципиальных возражений не имел против передачи Святых Гор в ведомство Славянской и Херсонской епархии и запросил по этому поводу мнение руководства Белгородской епархии. Епископ Белгородский и Обоянский Аггей (Колосовский) в своём рапорте от 30 июня 1778 года в адрес Священного Синода отрицательно отнёсся к просьбе преосвященного Евгения. В частности он указал, что территориально монастырь и его владения  находятся за пределами границ территории Азовской губернии, на территории которой управляли монастырями и приходами консисторские органы Славянской и Херсонской епархии. Святогорский монастырь по разным гражданским делам находился тогда в ведении Святолучского комиссарства Изюмской провинциальной канцелярии Слободско-Украинской губернии, поэтому, по мнению преосвященного Аггея, монастырское имение с населёнными пунктами и подданными обители не могут быть отделены от самого монастыря, а эффективное хозяйствование в этих условиях будет невозможно. Как одна из причин было указано, что Святогорский монастырь по указам вышестоящих органов по духовному правлению используется в качестве места наказания и исправления провинившихся священнослужителей, а по старым делам архимандрита Святогорского Феофана (Феодоровского) в бытность его настоятельства в Старо-Харьковском Преображенском монастыре ещё ведётся епархиальное расследование [4].Тогда аргументы преосвященного Аггея были приняты во внимание, и вопрос был закрыт.
Через несколько лет попытка перевести Святогорский Успенский монастырь из Белгородской епархии в подчинение Славянской и Херсонской епархии была возобновлена архиепископом Никифором (Феотокисом). Дело в том, что в период проведения административно-территориальной реформы вначале 80-х гг. XVIII в. губернское деление Российской империи было упразднено и заменено на новые административно-территориальные образования – наместничества. В 1780 г. Слободско-Украинская губерния переименована в Харьковское наместничество с изменением границ. Граница прошла по землям Святогорского имения, фактически по р. Северский Донец. Территория современного Славянского района большей частью вошла в состав Славянского уезда Екатеринославского наместничества. Часть Изюмского уезда, к северу от современного Святогорска, осталась в составе  территории Харьковского наместничества. Изюмский уезд граничил с севера с Чугуевским уездом Харьковского наместничества, с востока – с Купянским уездом Воронежского наместничества, с юга и запада – со Славянским и Константиноградским уездами Екатеринославского наместничества [5]. Вместе с тем, в период утверждения новых границ между наместничествами, ещё не была упразднена Азовская губерния. Южная часть Изюмского округа отошла вместе со Святыми Горами к Славянскому округу тогдашней Азовской губернии. Этим не преминуло воспользоваться руководство Славянской и Херсонской епархии. Преосвященный  Никифор в ноябре 1783 года возобновляет дело о переводе Святогорского монастыря в своё ведомство, аргументируя тем, что препятствия, которые ранее не позволяли осуществить переподчинение обители устранены: «…Святогорский Успенский монастырь, - пишет в своём рапорте в Священный Синод архиепископ Славянский и Херсонский Никифор, - при разграничении с Харьковским наместничеством сам от оного в прошлом 1782 году вошёл в пределы Азовской губернии Торского уезда и оная де обитель к здешней епархии присовокупляется,  а Азовская губернская канцелярия на сообщённую из консистории промеморию таково ж уведомила,  что тот Святогорский монастырь отошёл в Азовскую губернию с принадлежащими к нему вотчинами и именно: селом Студенком, в коем и церковь стоит, деревнями Кабаньим, Новосёловкою, Яровым и Богородичным...» [6]. Однако, это дело  не получило продолжения, поскольку в том же 1783 году прошёл новый этап административно-территориальных преобразований и Азовская губерния была ликвидирована, войдя в состав Екатеринославского наместничества. Соответственно и Святые Горы вошли в состав Славянского округа Екатеринославского наместничества.
Таким образом, с 1775 по 1783 годы, в период  наиболее частых административно – территориальных реформаций в границах  территории Слободской Украины, как следствие, предпринимались неоднократные попытки  произвести изменения и в  церковном управлении некоторыми объектами, в частности Святогорским Успенским монастырём и его имущественными правами. Такой интерес к Святым Горам со стороны руководства разных епархий вполне объясним, если обратится к собственности монастыря, структуре его хозяйственной деятельности и доходам от использования монастырских ресурсов. Показательным в этом отношении является ведомость земельных владений с перечнем селений, количестве крепостных, хозяйственных заведениях  и доходах от хозяйственной деятельности в период 1782-1785 годов. Ведомость приложена к рапорту преосвященного Аггея  от 10.11.1786 года [7]. Из документа следует, что в результате реформы, часть монастырского имения отошло к Купянскому округу Воронежского наместничества (хутор Осиновский с 15 крепостными и мельницы на Осколе под Купянском с 13 крепостными). Остальные вотчины отошли к Славянскому округу Екатеринославского наместничества: с.Студенок с 173 крепостными, с.Банное с хутором Пришиб – 191 крепостных, с. Новосёловка -371 – крепостных, с.Яровая – 253 крепостных, с.Богородичное – 280 крепостных. Всего за монастырём по официальной статистике числилось 1296 душ крепостных крестьян мужского пола. Они не облагались податями и работали  сугубо на монастырь. Обитель владела в Славянском округе 22000 десятин пахотной, сенокосной земли и лесными угодьями. Что касается хозяйственной деятельности, то  приведенные цифры по производству хлеба и круп свидетельствуют об объёмах сельскохозяйственного производства. Так, в начальный  период своей истории, в 20 -70-х годах XVII века монастырь не занимался производством зерна и получал по царскому указу из казённых амбаров годовой руги 12 четвертей (960 кг) ржи на год. Через 100 с небольшим лет обитель самостоятельно производила  до 600 четвертей (48 тонн) хлеба и круп. Кроме мельницы и мельничных амбаров на Осколе, монастырь располагал водяной мельницей и амбарами в Студенке. Существенной статьёй дохода было винокурение, также основанное в Студенке ещё в начале XVIII века. При оз. Пичужном в приличных объёмах существовал рыбный промысел, а на р. Нетриусе выпасали табуны лошадей и держали сенокосы. В Богородичном и Яровой развитие получил гутный (стекольный) промысел  и гончарное производство. На лугах стояли пасеки, а продажа деловой древесины была известна потребителям на Дону и Приазовье. Ежегодная Успенская ярмарка, организованная напротив монастыря на левом берегу Донца, способствовала успешной продаже продукта, производимого в монастырском имении. Таким образом, Святогорский монастырь был достаточно крупным землевладельцем и предпринимателем, с наличием хорошо сбалансированных ресурсов, приносящих приличный доход. Именно это было основной причиной конфликта интересов между соседствующими Белгородской и Славяно-Херсонской епархиями в 70-80–х годах XVIII века. Несмотря на рачительное хозяйствование и наличие собственных средств к существованию,  в августе 1787 года заштатный Святогорский монастырь был закрыт согласно Манифеста Екатерины II о секуляризации церковного и монастырского имущества. Как докладывал в сентябре 1787 года  в своём рапорте в Священный Синод епископ Белгородский и Курский Феоктист (Мочульский) «по письму Екатеринославского губернатора Ивана Синельникова …прибыл 29 августа в оный Святогорский монастырь того ж Екатеринославского наместничества директор экономии Фёдор Корбе и всё монастырское экономическое и церковное имущество отобрав и описав определил нарочный караул к сохранению онаго, а монашествующих отправил ко мне и следствопроизводства в том монастыре чинить не дозволяет…»[8]. Из дальнейшего текста документа следует, что монашествующих определил владыка в Змиевский Преображенский монастырь, а переписка по поводу имущества монастыря и документов на него продолжалась и в дальнейшем. Несогласованность в изменении границ новообразованных округов вызвало  ряд недоразумений и переписку между администрациями Харьковского, Воронежского и Екатеринославского наместничеств. Имущественные вопросы, в том числе земельные, упразднённого монастыря были отнесены к юрисдикции Екатеринославского наместничества, а крестьяне монастырских сёл были отнесены к категории чугуевских военных поселенцев. Новое административно-территориальное деление на территории Слободской Украины себя не показало эффективным и в 1797 году был произведен возврат к старой губернской системе. Территория Изюмского уезда была расширена за счёт территории Славянского уезда Екатеринославского наместничества и вошла в состав Слободско-Украинской губернии. Практически была восстановлена прежняя (1765 года) граница Слободско -Украинской губернии с центром в г. Харькове. Сам Славянск утратил статус уездного города и вошёл в состав Изюмского уезда в качестве  заштатного города. Вскоре, в 1799 году была выделена из Белгородской епархии собственная, Слободско - Украинская (Харьковская) епархия, в ведение которой находился  Святогорский Успенский монастырь с момента своего возобновления в 1844 году.


Литература и источники:


1.Центральный государственный исторический архив Украины (ЦГИАУ).- Ф.1710.-Оп.2.-Д.1201.-Л.61об.
2.ЦГИАУ.- Ф.1710.- Оп.2._Д.2281.-Л.71.
3.Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (РГИА). - Ф.796.-Оп.59.-Д.153.-Л.1.
4.РГИА. - Ф.796.-Оп.59.-Д.153.-Л.41-42.
5.Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.: описово-статистичні джерела /АН УРСР. Археограф. комісія. / Упоряд. В.О.Пірко та ін.-К.:Наукова думка,1991.- С.32.
6. РГИА. - Ф.796.-Оп.59.-Д.153.-Л.55-55об.
7. РГИА. - Ф.796.-Оп.67.-Д.353.-Л.65об.-66.
8. РГИА. - Ф.796.-Оп.67.-Д.353.-Л.120.

 




 
КУРОРТ СВЯТІ ГОРИ ГРАФА РІБОПЬЄРА В ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІІ

Дєдов В.М.
провідний науковий співробітник
КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську»
Донецької області

КУРОРТ СВЯТІ ГОРИ ГРАФА РІБОПЬЄРА В ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІІ

Містечко Святогірськ, що знаходиться в адміністративних межах Слов’янського району Донецької області, відоме крім Святогірської Успенської лаври своїми санаторно-курортними і оздоровчими закладами. Перші будинки відпочинку були засновані на базі закритого в 1922 році Святогірського Успенського монастиря (1-й Всеукраїнський будинок відпочинку) і закладів відпочинку приватного курорту графа Г.І.Рібопьєра, розташованого в сосновому бору лівого берега Дінця (1-й і 2-й Лісові будинки відпочинку). Історія формування курорту «Святі Гори» графа Г.І.Рібопьєра в Харківській губернії  в XIX ст. малодосліджена. Його короткий опис наданий  в статті Пітера ван ден Аудерайна при опису відпочинку підданих Нідерландів Елеонори Паардекоопер з родиною влітку 1904 року [1]. Загальна характеристика курорту, його матеріальної бази і послуг  міститься в дослідженні автора «Святі Гори. Ілюстрована історія» [2]. Разом з тим, окремого дослідження по організації  курортної справи в Святогірську в дорадянський період, масштабу його діяльності, наявності різноманітних закладів лікувально-курортного призначення і переліку запропонованих послуг поки що немає. Джерелами для дослідження поставленої теми стали окремі видання кінця XIX – початку XX століть рекламно-інформаційного характеру – рекламний проспект курорту «Святыя Горы», опублікований в Харківському календарі за1899 рік [3],буклет «Курорт и дачное место Святыя  Горы в Святогорском имении графа Рибопьера», опублікованого в Слов’янську в 1904 році [4], поштові листівки XIX-поч.XX ст..з видами архітектури тогочасних курортних закладів[5].
Як вказано в проспекті, курорт  «Святі Гори» розташований в сосновому бору, поблизу річки Дінця, напроти Святогірського монастиря в мальовничій місцевості з прекрасним кліматом з лікувальними властивостями. Дачі, які здавалися адміністрацією курорту відпочиваючим на умовах оренди, представляли з себе в основному одноповерхові дерев’яні будинки, в яких були передбачені одна вітальня, передпокій, дві спальні, кухня і місце для прислуги. Крім вказаних приміщень в будинках були влаштовані лідник (холодильник), місця для дров і припасів. Кількість таких дачних будинків, збудованих для відпочинку в  сезон в описах курорту не наведена. Разом з тим, на тогочасних поштових листівках  з зображенням  будівель курорту  «Святі Гори»  наведені фото дачі №18, готелю №26, низки  дачних будинків, ресторану при дачах, що свідчить про значну  чисельність курортних закладів  На курорті функціонувала аптека і приймав лікар. Для розваг і культурного відпочинку при дачах функціонував курортний зал, в якому були бібліотека з читальним залом, більярдний зал та ін. приміщення для розваг і відпочинку. Сюди щоденно доставлялася преса як столична, так і місцева. Курзал був обладнаний телефонним зв’язком. Поруч розташоване поштово-телеграфне відділення. Цікавим є перелік курортних послуг і закладів. Так, за рекламним проспектом 1899 року при курорті діє «кумисний заклад» і молочна ферма, де під наглядом лікаря готують кумис, кефір, молоко. Наприклад кумис пропонувався в якості лікувального заходу і перший курс складав 110 пляшок. Тут також приведені ціни на кожний вид продукту і послуг. На курорті  діяв окремий заклад з лікувальними ваннами. Надавалися ванни теплі, холодні, парові, соляні, душ Шарко та ін.
Окремо проспект в Харківському календарі рекламує послуги Готелю, який побудований також серед соснового бору і входить в структуру курорту графа Г.І.Рібопьєра. Номера здаються з меблями і прислугою на сезон, який триває з 15 травня по 1 вересня. Причому, якщо номер в готелі, або дачний будинок оплачений на весь сезон, то клієнт може продовжити свій відпочинок  в готелі ще на два тижня, до 15 вересня за рахунок курорту. В готелі надаються сніданки, обіди і вечеря на замовлення клієнта по узгодженому меню. Крім того в готелі функціонує  їдальня. До послуг клієнтів курорту продуктовий магазин і лавка з інвентарем для відпочинку. Визначений порядок продажу  продуктів і послуг дачникам по «заборних» книжках з чеками, за які можна отримати товари і послуги у кредит за пільговими цінами.
В структуру курорту входили також купальні, окремо для чоловіків і жінок у вигляді дерев’яних зрубів на воді. В них були передбачені окремі «номера»  і сімейні відділення.
На курорті була розвинута послуга виїзду екіпажів і верхових коней для прогулянок і поїздок як по курорту, так і за його межі. Цікаво, що проїзд у вагончику конки від залізничної станції Святогірськ до монастиря коштував значно дешевше, ніж поїздка в екіпажі. Вузькоколійна залізнична дорога була влаштована коштом графа Г.І.Рібопьєра для доставки клієнтів на курорт і паломників до монастиря, які приїздили в Святі Гори залізничним транспортом.
Серед популярних місць курорту був дубовий гай, що простягався по лівому берегу Дінця до села Богородичне. Прогулянки по гаю і фото на пам’ять серед вікових дубів були в складі рекомендованих процедур і послуг курорту.
Досить показова інформація про обов’язки адміністрації курорту і лікаря. Перша зобов’язана здійснювати загальний нагляд за курортними закладами, а другий контролює якість продуктів. Разом з тим, в буклеті підкреслювалося, що лікар не користує хворих курорту без оплати.
В Харківському календарі пропонувалося окреме  місце відпочинку, яке входило до складу курорту – урочище «Бухта» на протилежному березі Дінця, серед Святогірських пагорбів в 3-х верстах від основного курорту. Бухта назначалася для лікування хворих  «грудними захворюваннями».
Організація замовлень на послуги курорту «Святі Гори» також була поставлена досить широко. Так, в Харкові інтереси курорту представляв «Торговий дім Горбачов і Пижов», який знаходився на куту Клочковської вулиці під великим «Московським готелем». Вказаний заклад мав угоду з адміністрацією курорту «Святі Гори» на прийняття замовлень в період між сезонами (до 10 травня). Після цієї дати замовлення послуг курорту здійснювалося тільки  в адміністрації курорту, яку очолював управляючий Святогірським маєтком графа Рібопьєра, на той час А.К.Аврус, німець за походженням.
Таким чином, на початку XX ст. в Святогірському маєтку графа Рибопьєра існувала досить розвинута система курортних послуг з детальним регламентом,яка діяла на  принципах приватного комерційного підприємства. Всі структури курорту управлялися єдиною адміністрацією, яка несла відповідальність за порядок надання послуг і їх якість. В крупних містах і столиці губернії Харкові курорт мав свої представництва, які проводили інформаційно-рекламну політику і приймали замовлення на організацію відпочинку в готелях і дачних будинках курорту.
Власник курорту, відомий в Росії меценат спорту, граф Г.І.Рібопьєр опікувався особисто розвитком курорту Святі Гори на Харківщині. Мешкав граф в основному в двох столицях. Святі Гори були одним з його маєтків, яким володів граф протягом 45 років, з 1872 по 1916 рік. 4 червня 1916 року Г.І.Рібопьєр   помер, залишивши курорт у спадок єдиній дочці. Похований граф на цвинтарі Новодівочого монастиря в Москві. Після Жовтневого перевороту 1917 року курорт Святі Гори був націоналізований, а спадкоємиця емігрувала за кордон. За деякими свідченнями у Франції проживає внучка графа – Тамара Арчиловна Вачнадзе.

Література:
1. Питер ван ден Аудерайн, Жукова Н.А., Дедов В.Н. Святые Горы глазами Элеоноры Паардекоопер (к вопросу об истории курортного дела в Святогорске// Святогірський альманах 2010. Збірка наукових праць. КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську». – Донецьк: Донбас, Ваш імідж, 2010. – С.124-138.
2. Дєдов В.М. Святі Гори. Ілюстрована історія. – Донецьк: Донбас, Ваш імідж, 2014. – С.276-289
3. Рекламний проспект курорту «Святыя Горы» //Харьковский календарь. – 1899. – 2 с.
4. Святыя Горы в Святогорском имении графа Рибопьера. Буклет. – Славянск: тип. А.О.Котлярова, 1904. – 8 с.
5. Святі Гори. Каталог поштових листівок XIX-XXI ст. Видання-2-ге. –Донецьк: Східний видавничий дім, 2013.

6.Там само. – С.54,55,92,93.




 

 

 
25-12-2015-2

24-25 грудня 2014 року у конференцзалі Святогірського історико-архітектурного заповідника відбулася щорічна науково-практична конференція «Сібільовські читання 2015»

Матеріали конференції в збірці «Святогірський альманах»

 





 

 
Многие электронные версии изданий заповедника доступны для просмотра и скачивания в разделе главного меню сайта

"Издательская деятельность"

 





 

 

 
Тезисы доклада на международной научной конференции «XX Могилянские чтения» 3-4 декабря 2015 г.

 

Дедов В.Н.
Ведущий научный сотрудник
КУ  «Государственный историко-архитектурный заповедник в г.Святогорске»


К ВОПРОСУ О РОЛИ ПОТЁМКИНЫХ

В ВОЗРОЖДЕНИИ СВЯТОГОРСКОЙ ПУСТЫНИ В XIX ВЕКЕ

(ИСТОРИОГРАФИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)


Древнейший на территории Слободской Украины Святогорский Успенский монастырь был упразднён в соответствии с Манифестом Екатерины II о секуляризации церковного имущества в 1787 году. Земли и имущество обители оказались в руках фаворита императрицы, князя Г. Потёмкина. К 40-м годам XIX века большинство монастырских сооружений, относящиеся к XVII-XVIII векам были ветхими и требовали ремонта. Сохранение архитектурных объектов, часть из которых уже тогда была отнесена к историческим памятникам, целиком и полностью зависело от воли владельца Святогорского имения, предводителя Петербургского губернского дворянства А. М. Потёмкина. Получив Святые Горы в наследство от своей матери, княгини Т.В.Юсуповой, он совместно с супругой, известной в России благотворительницей Т.Б.Потёмкиной (урождённой княгиней Голицыной) принимает решение воссоздать Святогорскую пустынь и возродить её былую славу. Объективно это способствовало и сохранению историко-культурного наследия Святых Гор, поскольку именно тогда, в середине XIX века была реализована программа реконструкции архитектурного ансамбля Святогорского монастыря с сохранением наиболее ценных исторических объектов – пещерного монастыря в меловой скале, Николаевской церкви на её вершине, подземной церкви преподобных Антония и Феодосия Печерских. Существенную помощь оказали Потёмкины при  строительстве новых храмов монастыря – Успенского собора, Покровской церкви с колокольней и др. В настоящее время эти и другие сооружения Святогорской Успенской лавры входят в реестр памятников архитектуры национального значения. В свете вышеизложенного существенный интерес вызывает вопрос об истории возрождения Святогорской обители в середине XIX века и роли Потёмкиных в этом процессе.
Историография указанной темы имеет уже полувековую историю. Подготовка воссоздания Святогорской Успенской пустыни в имении Потёмкиных и торжественное открытие монастыря в 1844 году описаны свидетелями и участниками этих событий [19;22;23]. В других изданиях этого же периода акцентируется внимание на особой роли Т.Б.Потёмкиной в подготовке открытия обители, выбор Глинской пустыни для заимствования устава, подбора насельников и настоятеля [14;15,с.35-37]. Эти же вопросы, а также участие Т.Б.Потёмкиной в благоустройстве, строительстве храмов, пожертвованиях в ризницу освещены в работах архиепископа Филарета (Гумилевского) и исследователя Григория Кулжинского [16,с.81-82;103-108;159-166;31,с.130-132]. После кончины Т.Б.Потёмкиной в 1869 году выходят некрологи и биографические статьи в память о Татьяне Борисовне, в которых содержится оценка её деятельности по возрождению Святых Гор [3,с.69-71;12;18;28,29,с.75]. Значительный пласт исторических источников, прежде всего  архивный материал и документы самого монастыря, проливающие свет на вопросы воссоздания и обширной реконструкции монастырского комплекса в XIX веке  был утрачен после закрытия монастыря в 1922 году. Исключение составляют отчётные материалы монастыря, поданные в епархиальное управление в Харькове. Результаты исследований новых групп источников, прежде всего архивных материалов, отложившихся в Харьковской историческом архиве, Центральных государственных исторических архивах в Киеве и Санкт-Петербурге позволили расширить источниковедческую базу для исследования поставленных вопросов. Так, ранее неизвестные обстоятельства подготовки открытия Святогорского монастыря и участия в них Т.Б.Потёмкиной, подбора настоятеля и насельников для открывающейся обители, их биографические данные, а также создание родовой усыпальницы Голицыных приведены в работах Дедова В.Н., Соляник А.А. [7;8;10;30]. В исследованиях последних лет заметный интерес наблюдается к вопросу об собственно имениях Потёмкиных, их архитектуре, истории создания, современному состоянию [1;9,с.21-38;11;17]. В указанных работах подчёркивается роль Т.Б.Потёмкиной в обустройстве усадебных комплексов, благотворительной деятельности на территории своих имений, особенно в части пожертвований церкви, воссоздания храмов, восстановления Святогорского монастыря на Северском Донце. Акцентировано внимание на организации приёмов именитых гостей, в том числе императорских семей Николая I, Александра II.
Отдельную группу в историографическом обзоре и одновременно ценнейший исторический источник представляет мемуарная литература. Первостепенное значение имеют воспоминания самой Т.Б.Потёмкиной в изложении близких людей. Её свидетельства относительно обстоятельств возрождения Святогорской обители содержатся в очерках писателя А.Н. Муравьёва «Святые Горы», опубликованных в 1868 году. Здесь приведен рассказ Т.Б.Потёмкиной о попытке запорожских монахов возобновить монастырь в Святых Горах ещё в 20-30-х гг.XIX века, а также другие подробности возобновления обители, которых не встретишь в других источниках. Это произведение было переиздано в 2010 году [20]. Торжества по поводу открытия Святогорского монастыря в августе 1844 года и своё пребывание в Святых Горах описал в путевых заметках князь Н.Б.Голицын, брат Т.Б.Потёмкиной [4].В последние годы исследователи всё чаще обращаются к воспоминаниям Е.Ю. Хвощинской, урождённой кн.Голицыной. Мемуары опубликованы в журнале «Русская старина» за 1897-1898 гг., а также отдельным изданием [2]. Ссылки на воспоминания Е.Ю.Хвощинской используются современными авторами при исследовании  вопросов об истории Святогорского монастыря и его открытии в 1844 году, освящении Успенского собора в 1868 году, жизнедеятельности князя Н.Б.Голицына, истории усадебных комплексов Т.Б.Потёмкиной [1,с.178;5,с.366-370]. В своих воспоминаниях Е. Хвощинская приводит не только собственные наблюдения и факты из жизни Потёмкиных, но и неопубликованные  рукописи Т.Б.Потёмкиной, что делает это литературное произведение важным историческим источником.
Ещё одним видом исторических источников по тематике возобновления Святогоского монастыря в XIX веке и особой роли в этом процессе Потёмкиных является эпистолярное наследие. В письмах отражены различные аспекты подготовки процесса возобновления обители и трудности, которые встречаются на этом пути, приведены суждения по некоторым важным событиями из жизни Святогорской обители и характеристики лиц, принимавших в них участие. Так, в письме Т.Б.Потёмкиной от 1.01.1844 к  митрополиту московскому Филарету (Дроздову) сообщается о решении Святейшего Синода о воссоздании монастыря и восторженная оценка этого факта самой Потёмкиной [24, с. 284.].  В письме от 29 октября 1843 года архимандрит Игнатий (Брянчанинов), настоятель Троице – Сергиевой пустыни пишет о таких нюансах, как предварительное согласие императора Николая I на открытие обители  в ответ на устную просьбу Т.Б.Потёмкиной, выборе для Святых Гор устава монастыря по примеру Софрониевской и Глинской пустыней. Здесь же дана характеристика местоположения Святогорской обители и краткая историческая справка. Не менее интересна и характеристика личности самой Т.Б.Потёмкиной: «отказавшись от всех светских увеселений, занимается обильным подаянием милостыни, упражняясь в чтении святых отцов и молитве. Ее глаза как два неиссякающие источника слез…» [25].Несколько важных свидетельств для истории воссоздания монастыря содержатся в письмах архиепископа Харьковского Иннокентия (Борисова) [13;26]. О начале процесса воссоздания Святогорской обители писал владыка петербургскому другу: «Видно мой жребий быть восстановителем монастыря. Только приезжаю в Харьков и на другой день получаю из Питера письмо от одной знакомой мне особы – восстановить Харьковский Святогорский монастырь, коего место находится в поместье сей особы…»[13,с.374]. Из письма  преосвященного Иннокентия к Гавриилу, архиепископу Рязанскому от 9 декабря 1842 года видно, что в деле воссоздания и материального обеспечения Святогорской обители преосвященный Иннокентий целиком полагается на Потёмкиных. По его мнению для воссоздания обители потребуются 50 тыс. руб., а в письме от 6 марта 1843 года  преосвященный Иннокентий высказывает тревогу по поводу задержки в деле открытия монастыря [26,с.57].  В письме обер-прокурора Святейшего Синода Н.А.Протасова от 24.02.1844 г. к Митрополиту Новгородскому и Петербургскому Антонию (Рафальскому) содержатся сведения об переводе приходских священников и паствы из бывшего монастырского Успенского собора к ближайшей приходской церкви в связи с передачей храмов возобновляемой обители и обязательства А.М.Потёмкина по этому поводу [32]. Письмо упомянутого выше А.Н.Муравьёва в Петербург от 27 мая 1858 года раскрывает историю возникновения такого памятника архитектуры XIX в. как Андреевская часовня на меловой скале [27]. Интересными свидетельствами изобилует письмо князя В.П.Мещерского от 5 сентября 1868 г. к наследнику  престола, будущему императору Александру III. Здесь содержатся детали описания торжеств по случаю освящения нового Успенского собора,  характеристика владыки Макария (Булгакова)[33]. Некоторые  из указанных писем, как например, письма Н.А.Протасова, А.Н.Муравьёва приведены в научных публикациях последних лет полностью [6,с.194-195;21], некоторые, как например  письма архиепископа Иннокентия (Борисова), князя В.П.Мещерского приведены фрагментарно [6,с. 269-270; 30, с.86-87].

Литература и источники:
1.Арабоглы М.А.Усадьбы княгини Т.Б.Потёмкиной//Русская усадьба.Вып.19 (35). – М. ? Спб: «Коло», 2014. – С.173-185.
2.Воспоминания Елены Юрьевны Хвощинской (рождённой княжны Голицыной). Из журнала «Русская старина» 1897 и 1898 г. – Спб.: тип. Общественная польза»,1898. – 153с.
3.Всемирная иллюстрация, 1869,№31.
4.Голицын Н.Б. Поездка в Полуденную Россию к берегам Тавриды в 1844 году князя Николая Борисовича Голицына (выдержка)// Дедов В.Н.Святые Горы. От забвения к возрождению. – К.:Полиграфкнига,1995. С. 139 - 144.
5.Горяйнов Ю.С. Жизнеописание князя Николая Борисовича Голицына. Воин. Музыкант. Просветитель. – Белгород,1999. – 380с.
6.Дедов В.Н.Святые Горы. Иллюстрированная история.- Донецк: Донбасс, ТОВ «РА Ваш имидж»,2014. – 464с.
7.Дедов В.Н.Некрополь XIX века при церкви прп.Антония и Феодосия Святогорской Свято-Успенской лавры // Святогірський альманах 2006. Зб.наукових праць. Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську.- Донецьк:журнал «Донбас»,»Ваш імідж»,2006. – С.19-38.
8.Дедов В.Н. Из  истории духовных связей Святогорской и Глинской обителей в XIX веке. Материалы международной научно-практической конференции «Глинская пустынь – святыня православия».- Сумы,2007.– С.40-49.
9.Дедов В.  Святогорское имение и его владельцы с конца XVIII до начала XX  веков. – Донецк: журнал «Донбасс»;ООО «РА Ваш имидж», 2013. – 56с.
10.Дедов В.Н., Цимиданов В.В.Раскопки социально-неординарных погребений XIX века в Святогорском монастыре//Материалы исследований, реставрации и использования памятников истории и культуры (к 15-летию основания заповедника). Научно-практический семинар. – Славяногорск,СГИАЗ,1995. – С. 57-67.
11.Дядюшенко Г.А.Обгрунтування архітектурних рішень при відтворенні Садиби графа Потьомкіна XIXст. у с.Тетянівка Слов’янського району Донецької області//Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні. // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 25-27 травня 2005 року у м.Святогірську Донецької обл..-Слов’янськ:»Печатний двор»,2005. – С.47-50.
12.Ефремов Л.В.Жизнеописание ее превосходительства в бозе почившей Татьяны Борисовны Потемкиной. – Москва: Унив. тип. (Катков и К°), 1870. – 25 с.
13.Иннокентий, Архиепископ Херсонский и Таврический.1800-1857//Русская старина,1878,т.XXIII.
14.Ковалевский А.Ф.Поездка в Святогорскую пустынь// Душеполезное чтение. – 1867. - №6. – С.73-94.
15.Ковалевский А.Ф. Очерк жизни в бозе почившаго настоятеля Святогорской пустыни, архимандрита Германа.- Харьков,1894//Святогорские подвижники XIX века.Переиздание Свято-Успенской Святогорской пустыни.- С.1-113.
16.Кулжинский Г.Святогорская Успенская общежительная пустынь в Харьковской епархии.Изд.5.-Одесса,1896. – 176с.
17.Лифшиц Ю.А.Историческое обоснование проекта воссоздания усадьбы А.М.Потёмкина в Святых Горах//Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні// Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 25-27 травня 2005 року у м.Святогірську Донецької обл..-Слов’янськ:»Печатний двор»,2005. – С.228-235.
18.Муравьёв А.Н. Несколько слов в память Т.Б.Потёмкиной.- Киев,1869. – 11с.
19.Муравьёв А.Н.Святые Горы // Святогорская общежительная Успенская пустынь. – М.: тип. Бахметьева на Малой Дмитровке, 1868 – С.106-149.
20.Муравьёв А.Н.Святые Горы// А.Н.Муравьёв о Святых Горах. Сб. произведений (сост. В.Н.Дедов).-Донецк:Донбасс,2010. – С.29-131.
21.Муравьёв А.Н. Письмо в Санкт-Петербург 27 мая 1858 года // А.Н.Муравьёв о Святых Горах.Сб.произведений.-Донецк:Донбасс,201– С.151-166.
22.Открытие Святогорского Успенского мужского общежительного монастыря// Харьковские губернские ведомости.-1844.-№44. – С348-354.
23.Открытие Святогорского Святогорского Успенского мужского общежительного монастыря// Московитянин.-1844.- №11-12.-С.518-526.
24.Письма духовных и светских лиц к митрополиту московскому Филарету (Дроздову) (с 1812 по 1867 год)// Христианское чтение. 1898. № 8.
25. Письмо архимандрита Троице-Сергиевой пустыни Игнатия (Брянчанинова)от октября 1843г. к  настоятелю  Дорофеевой Югской пустыни игумену Варфоломею - [Электронный ресурс].Режим доступа: http://www.biblioteka3.ru/biblioteka/ignatiy_br/tom_6/txt13.html
26.Письма архиепископа Херсонского и Таврического Иннокентия к Гавриилу, архиепископу Рязанскому и Зарайскому. – М.: Императорское общество истории и древностей российских при Московском университете,1869. – С.51-61.
27.Письмо А.Н.Муравьёва  к неизвестному лицу в Петербург  от 27 мая 1858 года // Святогорская Успенская общежительная пустынь. Сб.произведений.- М.: тип. Бахметьева на малой Дмитровке, 1868. – С.150-155.
28.Русский биографический словарь.Изд. под наблюдением председателя Императорского русского исторического общества А.А.Половцева.- Санкт-Петеобург: тип.И.Н.Скороходова,1905.-Т.14.- С.648-650.
29.Русские портреты XVIII и XIX столетий. Издание Вел.кн. Николая Михайловича Романова» .т.3.-Спб,1907 .Репринтное издание М.: Три века истории,2000.
30.Соляник А.А.Малоизвестные страницы истории Свято-Успенской Святогорской лавры //Святогірський альманах 2006. Зб.наукових праць.Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську.- Донецьк:журнал «Донбас»,»Ваш імідж»,2006. – С.83-93.
31.Филарет (Гумилевский Историко-статистическое описание Харьковской епархии.Отд.1.М.,1952.
32.Центральный исторический архив РФ в Санкт-Петербурге - Ф.577, оп.45, д.34011. - Письмо обер-прокурора Святейшего Синода  Н.А.Протасова  от 24.02.1844 г. к Митрополиту Новгородскому  и Петербургскому Антонию (Рафальскому)
33.Черникова Н. В. «Наш век — век малодушия…» Религиозная жизнь Российской империи глазами чиновника министерства внутренних дел//Вестник церковной истории,№2.М.:ЦНЦ «Православная энциклопедия» - С.54-57. - С.54-57.

 




 

 
29-04-2015 -1

Дєдов В.М.,
провідний науковий співробітник
КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м.Святогірську»,
заслужений працівник культури України (м.Святогірськ Донецької обл.)


ДІЯЛЬНІСТЬ УТОПІК ПО ЗБЕРЕЖЕННЮ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
М. СВЯТОГІРСЬКА  ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛ. У 60-80-ТІ РР. XX СТОЛІТТЯ

Найбільш активна діяльність Українського товариства охорони пам’яток історії і культури (УТОПІК) у справі збереження національного культурного надбання спостерігалась в період 60-80 –х рр. XX століття  [1].  Протягом 22 років (1967-1988)  це  громадське об’єднання очолював П.Т.Тронько. Як зазначалося в доповіді Голови УТОПІК, акад. П.П.Толочко на IX з’їзді УТОПІК в 2006 р.:«Ці роки стали “золотим періодом” в історії Товариства. Саме тоді була сформована вся його потужна структура. Вже за 5 років після І з’їзду було створено 55 тис. первинних організацій, які об’єднували 9 млн. індивідуальних і 25 тис. колективних членів. За участю організацій УТОПІК було споруджено, реставровано і впорядковано близько 16 тис. пам’яток; використано з цією метою 14,7 млн. крб.» [2]. Багатогранна діяльність УТОПІК і безпосередньо його голови П.Т.Тронька досліджені в ряді публікацій останнього часу [3]. Разом з тим, невідомою залишається діяльність УТОПІК,  її Донецької регіональної організації по збереженню комплексу пам’яток історії та архітектури у м.Святогірську на Донеччині. Перш за все стосується архітектурного ансамблю XVII-XIX ст. Святогірського Успенського монастиря. В матеріалах самого УТОПІК і дисертаційних роботах лише згадується про наявність такої програми [4; 5].
Мета роботи – дослідити діяльність по збереженню і відновленню пам’яток історії, архітектури і монументального мистецтва м.Святогірська в період 60-80-хх років XX століття і роль УТОПІК в реалізації цієї програми. Джерелами для дослідження є архівні матеріали Святогірського історико-архітектурного заповідника, інституту «Укрпроектреставрація» (м.Київ) та інших науково-дослідних і реставраційних структур, причетних до програми збереження, дослідження та реставрації вказаного комплексу історичних будівель і споруд.
Миколаївська церква XVII ст. у 60-70-рр.XX ст. На початку 60- х рр. XX ст. з всього святогірського комплексу пам’яток історії і культури офіційно зареєстрованою в  якості  пам’ятки архітектури  була лише Миколаївська церква XVII ст. Святогірського Успенського монастиря під охоронним №154 [6]. З самого початку діяльності УТОПІК було актуалізовано питання збереження цієї пам’ятки, яка на той час знаходилася в оперативному управлінні профспілкового кардіологічного санаторію ім.Артема. Авторство цієї дивовижної споруди, талановито втіленої в крейдяну скелю, залишається невідомим і зараз. Всі стилістичні особливості українського бароко XVII-XVIII століть храм на крейдяній скелі зберігав протягом всього часу свого існування (іл.1). На період 60-х рр. XX ст. стан пам’ятки визначався як аварійний (іл.2). Був розроблений проект консервації храму, реалізація якого розпочалася вже в 1967 році Чернігівською науково-реставраційною майстернею,але темпи консерваційних робіт Миколаївської церкви були дуже повільними (іл.3). Крім того, незадовільний стан інших історичних споруд колишнього Святогірського Успенського монастиря визначили необхідність втручання громадськості у справу збереження колишніх споруд Святогірського монастиря і певних заходів  з боку держави стосовно реставраціїї вказаного комплексу.
Заходи по збереженню Миколаївської церкви та інших пам’яток історії і культури Святогірська у 70-ті рр. XX ст. Активісти громадської організації УТОПІК разом з іншими пам’яткоохоронними структурами виступили за комплексне відновлення архітектурного ансамблю Святогірського монастиря. Так, на початку 70-х рр. XX ст. була створена  комісія для розробки реставраційного завдання на проведення науково-проектних і реставраційних робіт по найбільш цінним з історичної точки зору  спорудам монастиря. До складу комісії від УТОПІК  був включений відповідальний секретар Донецької регіональної організації УТОПІК  В.К.Денісова [7]. В цьому документі підкреслювалося, що з 1965 року Чернігівська реставраційна майстерня виконує роботи по консервації Миколаївської церкви, але необхідно виконати проектну документацію на весь комплекс пам’яток колишнього монастиря [8]. До першочергових об’єктів, які потребують негайних реставраційних робіт були включені крейдяний бескид з Миколаївською церквою і печерами, Нижній павільйон прочан (вхід в печери), Кирило-Мефодіївські сходи [9]. З цього часу Донецька обласна організація УТОПІК активно працює над заходами по збереженню комплексу пам’яток у м.Святогірську і несе певні зобов’язання по їх фінансуванню. В середині  70-х рр. XX ст. проект консервації  Миколаївської церкви  був в цілому реалізований (іл.4). Разом з тим,  відновити автентичний вид пам’ятки тоді не вдалося. Враховуючи всі проблемні питання, в 1978 році було прийняте програмне рішення виконкому Донецької обласної ради народних депутатів «Про заходи по благоустрою охоронної заповідної зони м.Слов’яногірська» [10]. В рішенні  зверталася увага Держбуду УРСР про незадовільні темпи реставрації пам’яток, необхідність доведення щорічних обсягів підрядних робіт до 100 тис.крб. Затверджувалася низка заходів по реставрації і благоустрою пам’яток [11]. Окремою стрічкою свого рішення облвиконком  звертався до обласного правління УТОПІК (т.Пугло) про дольову участь у фінансуванні благоустрою охоронної зони, реставрації пам’яток Святогірська.
Розвиток санаторію ім. Артема і проблема збереження історичної забудови у 70-ті рр. XX ст. Загрозлива ситуація в середини 70-х рр.XX століття складалася  для колишніх монастирських  споруд XIX ст. не тільки у зв’язку з їх технічним станом, але і планами санаторію ім.Артема щодо реконструкції комплексу монастирських будівель (іл.5). В 1975 р. був розроблений проект, який передбачав  демонтаж кількох історичних споруд монастиря і будівництво  сучасного багатоповерхового (11 поверхів) корпусу з скла і бетону на 420 місць (іл.6). Втілення такого плану реконструкції санаторію ім. Артема загрожувало спотворенням автентичного вигляду всього архітектурного ансамблю.  Це потребувало негайних змін у підходах  до збереження історичного комплексу Святогірського монастиря. Фахівці пам’яткоохоронних організацій підготували додатковий список споруд Святогірського монастиря, які мають культурну цінність і підлягають охороні державою. До цього списку, затвердженого урядом України у 1979 році  крім Миколаївської церкви потрапили додатково ще 10 будівель і споруд XVII-XIX ст. [12]. Це рішення з одного боку затримало реалізацію проекту реконструкції санаторію ім. Артема, а з другого боку сприяло пожвавленню робіт по реставрації пам’ятників, яким загрожувала повна руйнація. Так, в цей період значно просунулися роботи по відновленню Нижнього павільйону прочан (іл.7,8). Основний внесок в фінансування вказаних робіт забезпечила Донецька обласна організація  УТОПІК.
Діяльність Донецької організації УТОПІК по збереженню і реставрації пам’яток Святогірського Успенського монастиря у 80-ті рр.XX ст.
Враховуючи історичну, наукову і художню цінність комплексу пам’яток історії і культури Святогірська  у 1980 р. було прийнято урядове рішення про створення тут історико-архітектурного заповідника [13]. В цьому рішенні  передбачалося завершити до 1990 р. всі роботи по реставрації пам’яток історії і культури заповідника, благоустрою його території. Певна роль відводилася УТОПІК. Починаючи з 1981 року щорічно обласна організація УТОПІК  направляла вагому долю власних доходів на реставрацію комплексу пам’яток у Святогірську.  Декілька світлин цього часу дають уяву про стан печерних споруд (іл.9,10), Успенського собору (іл.11,12), Західної Башти  (іл.13), Кирило-Мефодіївських сходів (іл.14,15), Верхнього павільйону прочан (іл.16). В цей період кошти УТОПІК були основним джерелом фінансування  робіт по реставрації вказаних об’єктів. Так, в 1982 році  було виконано реставраційних робіт на суму 158 тис. крб. Підрядні роботи виконувала Сумська реставраційна майстерня [14]. В 1983 році обсяг науково-реставраційних робіт досяг 204,5 тис.крб. Доля УТОПІК склала 135 тис.крб., або 66% загальних витрат.  По окремих пам’ятниках обсяги цих робіт складали: Успенський собор – 76,5 тис.крб.; Миколаївська церква – 20,8 тис.крб.; Нижній павільйон прочан – 21,7 тис.крб.; Західна Башта – 6,0 тис. крб.; печери – 8,5 тис.крб. [15]. В 1984 році на науково-реставраційні роботи пам’яток СДІАЗ було направлено з усіх джерел вже 257,5 тис. крб. Доля фінансування УТОПІК склала рекордну на той час суму – 188 тис. крб, або 73%  вартості всіх витрат по цьому напрямку роботи [16]. В цьому ж році державною комісією був прийнятий в експлуатацію відреставрований пам’ятник архітектури республіканського значення – Нижній павільйон прочан, історична назва якого - печерник (іл.17). В роботі  вказаної комісії від УТОПІК приймав участь заступник голови правління Донецької обласної організації УТОПІК В.М.Пугло [17].
В складі об’єктів, які були включені до плану реставрації заповідника в 1984 році з’явився монастирський корпус №20, що мав аварійний стан (іл.18). В спасінні пам’ятки приймали активну участь активісти Слов’янської первинної організації УТОПІК, учні  шкіл і технікумів Слов’янська на чолі з науковим співробітником місцевого краєзнавчого музею А.В.Шамраєм.
В тому ж 1984 році загострилося питання щодо втілення плану реконструкції санаторія з будівництвом нового спального корпусу. Проект 1975 році був перероблений інститутом «Укркурортпроект» (м.Київ) з зменшенням поверхів корпусу і потужності з 420 місць на 250 місць, а потім на 200 місць [18].  Разом з тим, автори проекту впритул наблизили багатоповерхівку до архітектурного ансамблю XVII-XIX століть Святогірського монастиря (іл.19). Більш того, будівля була запроектована на місці колишнього некрополя XIX ст. при храмі прп. Антонія і Феодосія. Правління Донецької обласної організації УТОПІК  не погодило представлений проект і запропонувало звернутися до відповідних міських і обласних органів [19]. Спеціальна комісія, за участю представників заповідника, які надали експертну оцінку проекту, прийшла до висновку про недоречність реалізації проекту у поданому вигляді [20]. В подальшому розвиток санаторію ім. Артема базувався вже на принципах збереження історичної забудови і реконструкції діючих корпусів з науковою реставрацією фасадів. Так,наприклад Готель Святогірського монастиря (спальний кор.№9) набув підвищеного рівня комфортності за рахунок реконструкції, але з одночасною реставрацією фасадів і повернення автентичного вигляду пам’ятці  [21] (іл.20).
В 1985 році, при загальних обсягах фінансування підрядних реставраційних робіт в сумі 175 тис. крб.,  правління Донецької обласної організації УТОПІК виділило на вказані цілі 134,8 тыс. крб., або  77%. Кошти УТОПІК були витрачені  на оплату  реставраційних робіт Успенського собору, в тому числі позолоту куполів і реставрацію монументального живопису. Одночасно виконувалися  роботи по поверненню автентичного вигляду Миколаївській церкви,  печерним спорудам в крейдяній скелі, монастирському корпусу №20 [22]. Найважливішим результатом цього року було  завершення робіт по фасадах Успенського собору (іл.21), а також відновлення підземної  церкви прп. Антонія і Феодосія, яка перед цим використовувалася в якості овочесховища санаторія (іл.22,23).
В 1986 році УТОПІК збільшила порівняно з 1985 роком долю фінансування реставраційних робіт пам’ятників Святогірського заповідника до 143 тис.крб. при річному обсязі  підрядних робіт 148,5 тис. крб. На ці кошти був реставрований живопис Успенського собору (49,2 тис.крб.), продовжені роботи по реставрації фасадів Миколаївської церкви з відновленням західної глави і позолотою хрестів  (38,5 тис. крб.), реставровані фасади  Західної Башти (6,5 тис.крб.), встановлені дубові дверні і віконні заповнення в печерних спорудах, зроблене стаціонарне  електрообладнання для введення тут екскурсійного маршруту (21,4 тис. крб.).  Також активізувалися роботи по реставрації    монастирського  корпусу №20 (31,4 тис. крб.). Науково-проектні роботи по реставрації пам’яток Святогірського монастиря в 1986 році склали 11,6 тис. крб. [23].
В 1987 році за програмою реставраційних робіт завершувалися  роботи по двох пам’ятниках архітектури Святогірського монастиря – Успенському собору (реставрація живопису у під купольній частині інтер’єру) і печерах крейдяної скелі (іл.24, 25). Обсяги підрядних реставраційних робіт в 1987 році склали 131 тис. крб. Фактично повністю (130 тис. руб) роботи були оплачені за рахунок коштів УТОПІК [24]. Крім Успенського собору і печер продовжувалися роботи по Миколаївській церкві (відновлення західної бані), Монастирському корпусу № 20 (відновлення фасадів). Розпочалися роботи по реставрації Верхнього павільйону прочан (Андріївської каплиці). Інститутом «Укрпроектреставрація» була виконана документація на реставрацію Кирило-Мефодіївських сходів, а інститутом УкрНІМІ (м.Донецьк)  були  досліджені деформації крейдяної скелі з метою розробки проекту укріплення бескиду [25].  Враховуючи основну роль УТОПІК в фінансуванні реставраційних робіт комплексу пам’яток Святогірського монастиря, була підтримана ініціатива дирекції заповідника про встановлення   пам’ятних дошок з інформацією про участь УТОПІК в реставрації цих пам’яток. Так, в 1987 році така дошка була встановлена при вході в печери   (іл.26).
В 1988 році роботи по збереженню і реставрації пам’ятників архітектури Святогірського монастиря продовжувалися в приблизно в такому ж обсязі (138,2 тис. крб.) завдяки виділеним коштам УТОПІК (134,5 тис. крб.) [26]. Фактично були завершені роботи по реставрації Миколаївської церкви, монастирському корпусу №20, Андріївській каплиці (іл.27,28,29). Новим об’єктом, який був збережений коштом УТОПІК стала кузня XIXст. [27]. Будівля знаходилися в жахливому стані і використовувалася в якості складського приміщення санаторія. За підтримки УТОПІК ця споруда була включена до списку пам’яток, отримала фінансування і була реставрована в автентичному вигляді з відновленням функціонального призначення в якості діючої кузні-музею (іл.30,31).
З 1989 р. обсяги фінансування реставраційних робіт з фондів УТОПІК дещо зменшуються. Відповідно уповільнюються темпи реставраційних робіт. З нецентралізованих джерел тоді надійшло  всього 44,1 тис. крб., тобто в 3-4 рази  менше, ніж в попередні роки [28]. В подальшому основна доля фінансування робіт по пам’яткам Святогірського монастиря здійснюється вже за рахунок бюджетних надходжень.
Таким чином, протягом 60-80-х рр. XX ст. проводиться низка заходів по збереженню і реставрації комплексу пам’яток архітектури XVII-XIX ст. Святогірського Успенського монастиря. Вагому роль в реалізації цих  заходів зіграла громадська організація – УТОПІК на чолі з П.Т.Тронько. Найбільш ефективною була діяльність УТОПІК і її регіональної організації на Донбасі у 80-ті рр. XX ст. На програму науково-реставраційних робіт пам’яток Святогірського монастиря в цей період було направлено більше 1 млн. крб. Завдяки цьому були відреставровані Миколаївська церква, печерні споруди крейдяної скелі, Верхній     і Нижній павільйони прочан, Успенський собор, Західна Башта, Готель, Підземна церква прп. Антонія і Феодосія XVIIст., монастирський корпус №20, Кузня XIX ст., Більше 10 історичних будівель і споруд Святогірського монастиря були врятовані від руйнації і відновлені в автентичному вигляді (іл.32).

Посилання:
1.Горбик В.О.,Денисенко Г.Г.Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні// Український історичний журнал,2014,№2.-С.133-144.
2. Збережена спадщина: Збірник матеріалів і документів ? К., 2007. ?  С.16.
3. Історія України. (Збірник статей) Вип. 36. – К., 2010. ? 81с.
4.Там само,с.17.
5.Принь О.В. Становлення і розвиток державної системи охорони культурної спадщини в Донбасі (1945-1991рр. Автореф. дис..  канд..істор. наук.-Київ,2009//  http://5fan.info/bewotrjgeatybewaty.
6. Постанова Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1963 р.№970 «Про впорядкування справи та охорони пам’ятників архітектури на території Української РСР// http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/970-63-%D0%BF
7. Реставрационное задание на реставрацию комплекса памятников XVII-XIX вв. Святогорского монастыря.– Науковий архів Святогірського державного історико-архітектурного заповідника (НА СДІАЗ). -  Ф.I, оп.12,спр.1, арк.12.
8.Там само,арк.8.
9. Там само, арк.10,12.
10.Рішення виконкому Донецької обласної ради народних депутатів від 21.04.1978 р. № 263 «Про заходи по благоустрою охоронної заповідної зони м.Слов’яногірська». – НА СДІАЗ .-Ф.5,оп.6,спр.1.- 5арк..
11.Там само,арк.1.
12. Постанова Ради Міністрів УРСР від 6 вересня 1979 р.№442 «Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури УРСР,що перебувають під охороною держави// mincult.kmu.gov.ua/mincult/doccatalog/document?id=278177         
13.Постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 27 травня 1980 р. «Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури м.Слов’яногірська  історико-архітектурним заповідником». - НА СДІАЗ. - Ф.V, оп.3.,спр.1, арк.1.
14.Звіт про роботу Слов’яногірського історико-архітектурного заповідника (СДІАЗ) у 1982році  – НА СДІАЗ, ф.III, оп.5.,спр.1, арк.1-3.
15. Звіт про роботу СДІАЗ у 1983році  – НА СДІАЗ, ф.III, оп.5.,спр.2, арк.1-3.
16. Звіт про роботу СДІАЗ у 1984році  – НА СДІАЗ, ф.III, оп.5.,спр.3, арк.4-5.
17. Акт принятия Госкомиссией памятника архитектуры 19 в.Нижнего павильона паломников от 23 мая 1984г.- НА СГИАЗ,ф.АС/7-19/5,4арк.
18.Проект спального корпусу на 250 місць  санаторію ім.Артема «Укркурортпроект».м.Киїі.1984.-НАСГИАЗ.-Ф.I, оп.28.,спр.117.
19. Лист Правління ДОО УТОПІК від 12.03.1984 р.№75-НА СГИАЗ, ф. I, оп.28.,спр.117, арк..64.
20.Протокол наради з питання реконструкції санаторія ім.Артема від 17.01.2014 р. -НА СГИАЗ, ф. I, оп.28.,спр.117, арк.70-71.
21.Проект реставрації фасадів  Готелю Святогірського монастиря.1900р.Інститут Укрпректреставрація.1988. - НА СГИАЗ. -Ф.1,оп.3,спр.3
22. Звіт про роботу СДІАЗ у 1985році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5.,спр.4, арк.2-3.
23. Звіт про роботу СДІАЗ у 1986році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5.,спр.7, арк.2-6.
24. Звіт про роботу СДІАЗ у 1987році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5.,спр.9, арк.4.
25.Там само,л.7.
26. Звіт про роботу СДІАЗ у 1987році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5.,спр.9, арк.4-8.
27.Звіт про роботу СДІАЗ у 1988 році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5.,спр.11, арк.5.
28. Звіт про роботу СДІАЗ у 1989 році  – НА СДІАЗ.- Ф.III, оп.5,спр.13, арк.4.

 




 

 
19-01-2015-

26 грудня 2012 року в Святогірському історико-архітектурному заповіднику під час проведення конференції «Сібільовські читання 2014» відбулась презентація щойно виданого збірника наукових праць «Святогірський альманах 2014», підготовленого до друку видавництвом «Донбас» і ТОВ «Ваш імідж».


https://drive.google.com/file/d/0B9LJLjCjxd4xRDEtSTdub0liVVE/view?usp=sharing

 

 




 

 
ЗНАМЕНИЕ В ПЕЧЕРСКОМ МОНАСТЫРЕ 11.02.1110 г.

ЗНАМЕНИЕ В ПЕЧЕРСКОМ МОНАСТЫРЕ 11.02.1110 г.
(к вопросу об исследовании летописного текста о знамении и его значении)


В 2014 году исполняется 900 лет как почил самый известный летописец Киевской Руси, печерский монах Нестор. Количество трудов,  посвященных  его Повести временных лет трудно подсчитать. И вместе с тем, остаются ещё   некоторые  эпизоды в летописи, которые вызывают различные суждения до настоящего времени. Это относится к  завершающему летопись рассказу 1110 года о явлении огненного столба в Печерском монастыре и последовавшему за этим победоносному походу на половцев. Этим же эпизодом начинается  текст сакрального характера на тему ангелов и их роли в исторических судьбах народов и  личностей (т.н.«учение об ангелах») [11,261-264;268-273]. Автор летописи последовательно проводит мысль о существовании различных видов ангельского чина, приставленных ко всему сущему на Земле. В качестве примера летописец приводит библейский сюжет о выводе Моисеем евреев из Египта и ангельском сопровождении  в образе огненного столба. Указанный пример следует по тексту летописи после сообщения о явлении огненного столба в Киево-Печерском монастыре 11 февраля 1110 г. в 1 час ночи над трапезной, который затем последовательно переместился на «гроб Феодосия» и на восток [11,261]. Здесь же следует пояснение летописца, что ангел в образе огненного столба предвещает военный поход на иноплеменников-половцев.  Лаврентьевская летопись, которая по заключению А. А. Шахматова является древнейшим сохранившимся сводом, ограничивается этим примером и на этом заканчивает сакральную часть текста. Далее  следует приписка игумена Михайловского Выдубецкого монастыря Сильвестра о его авторстве в составлении летописи в княжение Владимира Мономаха в Киеве в 1116 г. [12, 286]. Ипатьевский список не знает разрыва в повествовании статьи 1110 года и продолжает сакральный текст той же смысловой направленности. Летописец обращается к фигуре полководца Александра Македонского, историческим судьбам персов и евреев, к которым приставлен чин архангелов – Михаила и Гавриила [11,263]. Здесь же проводится параллель с русскими князьями, которые также имеют покровительство ангелов, о чём красноречиво засвидетельствовало явление огненного столба в Киево-Печерском монастыре. Летописец  указывает, что бог вложил Владимиру Мономаху мысль о походе и тот побудил Святополка Киевского собрать объединённую дружину князей русских ранней весной 1111 г.  Вопрос о единстве текстов сакрального характера (учение обангелах) с рассказом о самом походе был рассмотрен еще К.Н.Бестужевым-Рюминым в сер. ХIХ в.: «Видение столпа огненного над Печерским монастырем, объясненное явлением ангелов, тоже записано, вероятно, в Печерском монастыре… С ним находится в тесной связи рассказ о походе князей на половцев 6619 г. и о помощи, чудесно оказанной ангелами… Это едва ли не одно и тоже сказание: там предвещение, здесь исполнение, и тут и там обилие текстов, показывающих вмешательство ангелов» [2,14-15]. В этом отрывке содержатся два принципиально важных вывода:1) рассказ о походе 1111 г. составляет единое произведение с «учением об ангелах», начиная с явления огненного столпа; 2) летописный рассказ написан в Печерском монастыре летописцем – свидетелем явления огненного столба. Здесь же автор делает вывод, что рассказ об огненном столбе и походе 1111 г. мог быть привнесен в летопись как самостоятельный источник, который  существовал во время составления Повести временных лет отдельным произведением  [2,48].
Сакральный текст летописца в статьях 1110-1111 гг. подвергся текстологическому анализу, в связи с тем, что текст « учения об ангелах» в незаконченном виде завершает «Повесть временных лет» (ПВЛ) в Лаврентьевской летописи 1377 г. и других списках Лаврентьевской группы. Академик А.А. Шахматов  делает вывод о структурном составе летописных сводов, их различных источниках и трех редакциях ПВЛ, первая из которых принадлежала перу Нестора-летописца, была написана ок.1113 г. и до нас не дошла, вторая – отредактирована игуменом Выдубецкого Михайловского монастыря Сильвестром в 1116 г. и сохранилась в Лаврентьевской летописи. Третья редакция ПВЛ сохранилась в составе Ипатьевского свода, продолжила сакральный текст «учения об ангелах» Сильвестровской (2-й) редакции с переходом в описание объединенного похода древнерусских князей на половцевв 1111 г. и доводит текст ПВЛ до 1118 года [14;15].Выводы А.А. Шахматова в целом были приняты исторической наукой и заставили обратить внимание на соответствие летописных свидетельств по указанным эпизодам с другими источниками, в частности жизнеописаниями печерских монахов в ХІ-ХІІ вв., собранных в Киево-Печерском Патерике. Исследователи 2-й половины ХХ в. пытаются выделить в тексте религиозного содержания не один, а два, иногда три информационных слоя, накладывающихся один на другой в результате переработки текста разными авторами. Безусловным шагом вперед в  исследовании сакральных летописных текстов являются работы академика Д.С. Лихачева[8;9]. Новым в методологии изучения этих текстов стало внедрение герменевтических основ анализа (правильного понимания текстов). На современном этапе этот подход активно использует И.Н. Данилевский и его последователи [3;5]. По существу речь идет о специальной культурологической интерпретации летописного текста с выявлением нового уровня (слоев) информации: «Лишь через анализ сакральных текстов… можно выйти на более глубокое понимание описаний событий, оставленных летописцем», - подчеркивает И.Н. Данилевский [3,139]. Добавим, что такой подход позволяет подобрать ключ к восстановлению (реконструкции) сюжетов, исчезнувших или измененных в результате позднейшего вмешательства других авторов. Применение такого подхода к анализу сакральных текстов  1110 -1111годов по Ипатьевскому списку дали неожиданные результаты. Так, текст о знамении огненного столба 11 февраля 1110 года в Печерском монастыре традиционно интерпретировался как провиденциальный сюжет, относящийся к походу 1111 года и особой роли в нем Владимира Мономаха как князя-победителя. Источниковедческий анализ проведенный исследователем Ю.А. Артамоновым привёл учёного к выводу, что в первоначальном тексте летописи сюжет об огненном столбе находился не в статье 1110 г., а в рассказе о закладке Златоверхого собора архистратига Михаила Святополком Изяславичем в 1108 г. [1]. Приведем некоторые собственные суждения по этому поводу. В исследовании Ю.А. Артамонова проводится параллель с текстом сказаний о Феодосии Печерском [6,20-51], тогда как более обосновано сравнение текста о знамении огненного столба с почти аналогичным текстом в Киево-Печерском патерике, помещенным в рассказе о житии Пимена многоболезного [6,138-142]. Автор  рассказа о Пимене несомненно использовал  печерскую летопись, а также свидетельства прп. Нестора о черноризцах Печерских. Детали в описании жития Пимена и явлении огненных столбов в день его кончины заставляют предположить, что  автор текста  был очевидцем описанных событий в феврале 1110г. В исторической науке утвердилась точка зрения, что кончина Пимена многоболезного, описанная в патерике и летописное известие об огненном столбе произошли в один и тот же день – 11.02.1110 г.[4,61]. В этой связи важной представляется оценка явления огненного столба составителем патерика и  автором  летописи.  В издании   Патерика 1991 г. содержится  интересующий нас текст с исключением ссылки на летописный источник, поэтому  обратимся ко 2-й (кассиановской) редакции  Патерика ХV в.: «Во время же представления его (Пимена – В.Д.) явилось три столпа над алтарем и оттуда на верх церкви перешли. О них сказано в летописи. Господь же ведает – ради ли этого блаженного было там знамение или иное что хотел он обозначить этим» [7].Разночтения в тексте об огненных столбах в Патерике и  поздних редакциях очевидны. Главное отличие - в оценке явления. Игумен Сильвестр и «летописец» Ипатьевского списка увидели в явлении огненного столба предзнаменование похода на половцев в 1111 году и Владимира Мономаха – избранником небесных сил, призванным возглавить поход. Автор жития Пимена и печерский летописец «не усмотрели» в знамении свидетельства будущего похода под предводительством Владимира Мономаха, а высказали сомнение относительно его значения: «Господь же ведает - ради этого блаженного было там знамение или иное что хотел он обозначить этим». Можно предположить, что при составлении жития Пимена, автор имел уже несколько источников, противоречащих друг другу в отношении оценки знамения огненного столба. Скорее всего Печерская летопись (1-я редакция ПВЛ ) не связывала это знамение с выбором Владимира Мономаха как лидера и организатора похода. В период 1110-1111 гг. в Киево-Печерском монастыре в чести был другой ктитор – Великий князь Киевский Святополк Изяславич, укрепивший свою связь с монастырем активным участием в храмостроительстве, личным участием в канонизации пр. Феодосия (1108г.),  обеспечением автономии в управлении обителью. О степени близости Святополка к монастырю свидетельствует запись летописца под 1107 годом, когда после победы над половцами пришел Святополк на Успение Пресвятой Богородицы в Печерский монастырь и братия его чествовала с радостью великой. И обычай имел такой Святополк: когда шел на войну или куда-нибудь, то поклоняется гробу Феодосиеву и молитву возьмёт у игумена и тогда отправляется в путь [11,258]. Эти  особые взаимоотношения подтверждает и Киево-Печерский патерик в житии «Прохора лебедника» [6,119-123]. Указанный рассказ помогает ответить на многие вопросу по поводу  знамения в Печерском монастыре в феврале 1110 г. По тексту жития Прохора, вначале жестокий и жадный Святополк, запятнавший себя историей с ослеплением Василька, князя Терембовльского и сговором с торговцами и ростовщиками киевскими в монопольной продаже соли, вступает в конфликт с Печерским монастырем,  сосредоточившим значительные запасы соли. Святополк изымает соль у монастыря, игумена отправляет в ссылку, но вся соль у него превращается в пепел. «Поразившись такому чуду и покаявшись в грехах перед Прохором и игуменом монастыря», – как пишется в Патерике, - Святополк устанавливает особые отношения с Прохором, который  становится его духовником. В житии Прохора приводится следующий рассказ: «Если я, – говорит князь, – по воле Божьей прежде тебя отойду от этого мира, ты своими руками положи меня в гроб…,если же ты преставишься прежде меня, я своими руками внесу тебя в пещеру…»[6,122-123]. После этого прошло много лет, – свидетельствует автор жития Прохора, – и когда однажды князь находился в походе против половцев, Прохор занемог и предчувствуя свою кончину послал за ним сословами: «Ожидаю твоего прихода. Если же ты замедлишь и я отойду без тебя, то не моя будет вина, и поход закончится не так, какесли бы ты пришёл ко мне» [6,123]. По другой редакции Патерика, слова преподобного Прохора имели более  провиденциальный характер: « Я только ожидаю твоего прихода, и если помедлишь, я отойду; и не опасайся – война окажется для тебя успешной, если ты придёшь ко мне [7]. Получив эту весть, Святополк немедленно оставил войско и поспешил к блаженному. Во 2-й  редакции Патерика говорится, что Святополк не оставил войско, а «распустил воинов» и поспешил в монастырь к занемогшему Прохору. Получив наставления, благословение и отпущение грехов от преподобного, Святополк собственноручно похоронил почившего Прохора в пещере. После погребения, указывает автор жития, Святополк возвратился к войску (во 2-й редакции - «пошел на войну»), продолжая поход, одержал полную победу над врагами, покорил себе «Половецкие области» и много пленных привел в свою землю. Это и была победа, дарованная Богом русской земле по предсказанию и молитве преподобного Прохора, подчеркивается в Житии. Таким образом, в Патерике чётко указано, что громкая победа над половцами и покорение их земель Святополком произошло уже после кончины пр. Прохора и именно  Прохор предсказал великую победу киевскому князю Святополку Изяславичу. Возникает естественный вопрос: какую победу и когда одержал Святополк над половцами на их земле, вернувшись с большим полоном. Часть исследователей относит это событие к 1103 году, когда была одержана победа объединенных сил русских князей над приднепровскими половцами в урочище Сутень [7;10,170].Другие авторы более вероятной считают победу над половцами, одержанную в 1107 году и соответственно этим годом датируют кончину Прохора  [4,62]. Однако, ни та, ни другая даты не могут быть приняты без возражения из-за несоответствия текста Патерика тексту летописи. Так, победа над половцами в глубине половецких степей была одержана в 1103 г., 1109 г.,  1111 г.  Святополк принимал участие в походах 1103 г. и 1111 г.  Отдание приоритета походу 1103 г. над  походом 1111 г. противоречит сообщению автора  Жития Прохора – лебедника,  что его болезнь и кончина случилась через много лет после договора со Святополком о захоронении того, кто первый умрет. Самой ранней датой,  когда мог состояться этот договор между Прохором и Святополком, после истории с ослеплением Василька и попытки нажиться на спекуляции солью - это 1099-1100 г. В этом случае, между «договором» и походом 1103 г. на половцев промежуток в 3-4 года,  что явно противоречит тексту Патерика, что Прохор прожил после этого разговора еще «много лет в непорочном житии и суровых подвигах ». Кроме того, выше уже подчёркивалось, что победа над половцами была одержана после погребения пр. Прохора, который предрекал победу над половцами при условии прекращения уже начавшегося военного похода, что никак не соответствует тексту летописных статей 1102 – 1103 годов, зато находит подтверждение в статьях 1110 – 1111 гг. Сторонники датировки победоносного похода на половцев и соответственно кончины пр. Прохора в 1107 г. опираются на идентичность текста в заключительной части «Жития Прохора» и летописной статьи 1107 г. Ипатьевского списка. Здесь говорится, что Святополк пришел в Печерский монастырь после победы над половцами на реке Суле  и ввел обычай каждый раз перед войной приходить в монастырь для молитвы перед образом Пресвятой Богородицы и гробом Феодосиевым. Однако, при этом не обращается внимание на тот факт, что в тексте летописи упомянут только Феодосий, тогда как в Патерике, кроме Феодосия, указаны имена Антония и Прохора, захороненных  в пещере. Но главное расхождение в тексте летописи и Патерика в последовательности событий и оценке характера похода. Патерик сообщает, что Святополк вернулся с полпути похода на половцев к умирающему Прохору для исполнения клятвы и только потом, захоронив преподобного, пошел на войну и одержал победу на половецких землях и освободил Русь от «поганых». Этому никак не соответствует описание похода русских князей, вышедших навстречу напавшим на переяславские земли половцев в 1107 г., и указание этой статьи на приход Святополка в Печерский монастырь уже после разгрома половцев. Кроме того, в летописных статьях 1103г. и 1107г. нет и намёка на прекращение военных походов и возврат князей домой с полпути. Только один раз летопись прямо указывает на возврат князей с дружинами во время похода в половецкую землю – в статье 1110 г.:«В год 6618 (1110 г.) весной пошли на половцев Святополк, и Владимир, и Давид. И дойдя до Воиня, возвратились» [11,260].О  причинах  возврата  войска  в летописи не сообщается, хотя у В.Н. Татищева написано, что во время похода ударил мороз и случился падеж коней [13,126]. Совершенно очевидно, что неудачный поход весны 1110 г. был возобновлен весной 1111 г. и закончился знаменитой победой в половецких землях с захватом большого полона. Именно этот поход 1110 – 1111 гг.,имел ввиду составитель Жития о Прохоре - лебеднике. Тогда и возврат Святополка в Киев, во время похода на половцев, к занемогшему Прохору находит своё подтверждение в летописном рассказе 1110 г.
Таким образом, уже в древнерусских источниках  имеются разные интерпретации  незавершённого рассказа ПВЛ  о знамении огненного столба в Печерском монастыре 11 февраля 1110 года.  Утвердившаяся версия о ангельском предзнаменовании  будущего победоносного похода  древнерусских дружин во главе с переяславским князем Владимиром (Мономахом) в половецкую степь подвергается  анализу по причине противоречия другим историческим источникам, в частности свидетельствам Киево-Печерского патерика. Незавершенность «благочестивых рассуждений», вызванных явлением огненного столба, в статье 1110 г. в Лаврентьевском списке объясняется тем, что первоначальный текст (1-я редакция ПВЛ) Нестора-летописца вообще не связывал это знамение  с походом на половцев под предводительством князя Владимира (Мономаха), а если и связывал, то с Великим Киевским князем  Святополком Изяславичем. Завершающие статьи Повести временных лет  Нестора – летописца были кардинально переделаны игуменом Выдубецкого монастыря Сильвестром. Последний,  выполняя волю Владимира Мономаха включил  сакральный текст учения об ангелах из другого источника  до эпизода с Александром Македонским, и указал, что ему ведомо о будущем победоносном походе в сопровождении ангельских сил. Появление 3-ей редакции ПВЛ, как продолжение Сильвестровского летописного свода, было вызвано реализацией  задачи, которую поставили  Мономаховичи  - обоснования законности их вступления на Киевский стол и богоизбранности Владимира Мономаха и его наследников для освобождения от половецкой угрозы.


Литература
1. Артамонов Ю.А. Статья 6618 г. Повести временных лет обогненных столбах и ее литературные источники. //Источниковедение и компаративный метод в гуманитарном знании.Тезисы докладов и сообщений научной конференции. - М., 1996 // websit:http//liber.rsuh.ru/
2. Бестужев - Рюмин К.Н. О составе русских летописей до конца
ХIV в. – СПб: Тип. Траншиля, 1868.
3. Данилевский И.Н. Повесть временных лет.: Герменевтические
основы источниковедения летописных текстов. – М.: Аспект Пресс, 2004.
4. Дива печерЛаврських.- К:«Akademia»,1997.
5. Ивков Д.Э. Концепция отечественной истории в русских
летописных памятниках ХIV-ХV в.в. Автор.дис. к. и. н. СПб,2009.
6. Киево-Печерский патерик – К: Либидь, 1991.
7. Киево-Печерский патерик. 2-я Кассиановская редакция XVв.
Публикации ИРЛИ РАН. 2009 //htpp//www.pushkinskidom.ru/defolt.
asp?tabid=4945
8. Лихачёв Д.С. Величие древнерусской литературы // Памятники
литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI- н XII
вв.- М. : Художественная литература, 1975.
9. Лихачев Д.С. .Великое наследие. Классические произведения
литературы Древней Руси.2009.//www.infoliolib.info/lihochov/greet4-
2html/
10. Макарий( Булгаков ) История Русской церкви. Кн. 2. – М.:изд.
Свято – Преображенского Валаамского монастыря, 1995.
11. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), изд. II, т.2. Ипатьевская летопись.- Спб: тип. М.А. Александрова, 1908.
12. ПСРЛ, т.І. Лаврентьевская летопись. Вып. 1. Повесть временных
лет. Изд. ІІ. –Ленинград, 1926.
13. Татищев В.Н. История Российская, т.1. – М - Л, АН СССР, 1962.
14. Шахматов А.А. «Разыскания о древнейших русских летописных
сводах» - Спб, 1908.
15. Шахматов А.А. «Повесть временных лет» Изд. Импер. Археогр.
Комис. – Пг.: Тип. Орлова, 1916.




 
«ПерваяПредыдущая123СледующаяПоследняя»

Страница 1 из 3
 
 
 
 
   


Духовное наследие   Рейтинг@Mail.ru