якъ вони вже й пошарпали Трутика
на шматочки. Де те въ бiса и мьясо
ділось: тільки пірья полетіло за вітромъ. Жалко
діду чорта, такъ жалко! такъ теперъ вже
не до ёго; друга думка у діда – що
то зъ
Одаркою діетця: чи помилувавъ іí Господь? Тільки переступивь
дідъ черезъ рівчакъ,
а изъ-за кущівъ назустрічъ
Одарка. У квіткахъ, у стёнжкахъ, якъ до вінця. Такъ
и кинулась на шию дідові.
«Спасителю
мій!» заголосила Одар- ка:
«Господь
милосердний помилувавъ
мене грішну... Тебе жъ тільки
й ждала, мій голубе, якъ билина росиці зъ неба!»
Ще краща
стала; така біла, та повновида, очи сяють, якъ зорі середъ
темноі ночі, зуби блищать, якъ білі голубьята
на сонці підъ яснимъ небомъ. Такъ и тулитця
до діда и цілуе ёго и милуе,
и христитця и ёго христить. Дідъ стоіть, якъ укопаний, себе не тямить
и очамъ своімъ віри не йме; делі
| |
упавъ на коліна, простягъ до гори руки, та
крізъ слёзи й промовивъ:
– Боже милий, який же ти до насъ милостивий!...
«Ходімъ
же
швидче до пустельника», каже Одарка: «вінъ тебе жде зъ самого
ранку.»
Дідъ,
взявшись зъ Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку;
дивлятця – вже и налой стоіть
по середині, а два вінця лежять на налою,
– не зъ фольги, якъ теперечки повелось, а изъ
свіжихъ квітокъ.
– Здоровъ
бувъ,
Кирило, – сказавъ пустельникъ, зуздрівши діда: якъ тебе Богъ милувавъ на Запорожжі?
«Слава Богу,
пан-отченьку», каже дідъ, «молитвами вашими, – та спасибі й покійному чорту: добре служивъ, дияволівъ синъ. Дідъ одслуживъ три
молебні: архистратигу Михаілу,
Егорю
|