– Эге, – каже дідъ: – я не побоюсь и на чорту поiхать.
Та сівъ на чорта та й чкурнувъ у Свя-
ті Гори; у вобідню добу и тамъ
опинивсь. Дивитця, ажъ того гайвороння така
сила, наче зъ цілого світа позлітались гемонські тварі, тай вкрили и гори и лісъ. Скоро побачивъ іхъ чортъ,
такъ и затрусивсь
и голову повісивъ и хвістъ опустивъ, почувъ
свое
лихо. Доіхавши до тіеi межи, що дальшъ
на чорту iхать не можна, дідъ злізъ та
й каже:
– Прощай, чорте, не поминай
лихомъ;
спасибі тобі за вірну
службу!
Тільки дідъ договоривъ се слово, такъ
кінь и перекинувсь на птаха.
Якъ же закрякає гемонське гайвороння
та здійметця, наче хмара! ажъ сонце закрило! Налетіли на чорта, дідъ и не схаменувсь, не вспівъ
руки піднять – перехриститьця, роззявить рота, щобъ Богослова заспівать,
|