вилаявъ;
дідъ знатно лаявсь – у якогось москаля
вчивсь:
«ти», каже, «хану, покій- ного чорта племінникъ, бусурманський,
кателицький, анафемський, гаспедівъ
синъ, триста тобі чортівъ
у живітъ.» А було, якъ наскочять Січовики
на татарську
орду, то дідъ такъ и вріжетця у саму гущиню, а коні якъ почують чорта, та
вростічъ; а дідъ и почне кришить татаръ, якъ локшину, такъ голови и валятця,
якъ груші у восени. Чотирі
роки дідъ бувъ куріннимъ отаманом, а тамъ, якъ прийшла
пора, отъ вінъ и ставъ
прощатись. Не хо- тіли були пускать Січовики, ажъ дідъ імъ
и каже:
– Зостався бъ,
товариші,
такъ обіщався вíдьмі оженитись:
треба, бачите, додер-
жать козацького слова.
«Що за зухъ
нашъ Кирило», сміютця Запорожці:
«вінъ не побоітця и чорта позвать
у дружки.»
| |
– Эге, – каже дідъ: – я не побоюсь и на чорту поiхать.
Та сівъ на чорта та й чкурнувъ у Свя-
ті Гори; у вобідню добу и тамъ
опинивсь. Дивитця, ажъ того гайвороння така
сила, наче зъ цілого світа позлітались гемонські тварі, тай вкрили и гори и лісъ. Скоро побачивъ іхъ чортъ,
такъ и затрусивсь
и голову повісивъ и хвістъ опустивъ, почувъ
свое
лихо. Доіхавши до тіеi межи, що дальшъ
на чорту iхать не можна, дідъ злізъ та
й каже:
– Прощай, чорте, не поминай
лихомъ;
спасибі тобі за вірну
службу!
Тільки дідъ договоривъ се слово, такъ
кінь и перекинувсь на птаха.
Якъ же закрякає гемонське гайвороння
та здійметця, наче хмара! ажъ сонце закрило! Налетіли на чорта, дідъ и не схаменувсь, не вспівъ
руки піднять – перехриститьця, роззявить рота, щобъ Богослова заспівать,
|